Битва на Калці

---

Битва на Калці.
Каламутна Калка.
Іноді буває, що місця навіть широко відомих давніх історичних подій вчені не можуть точно локалізувати. До таких місць відноситься Куликове поле, що вже говорити про битву на Каялі. Ніхто точно не знає де знаходиться ця річка, чи це просто символічна назва – «річка печалі». Все це цілком відноситься й до битви на Калці. Ця назва не збереглася й дехто вважає її теж символічною. Адже слово «кал» цілком зрозуміле у всіх слов’янських мовах. Тобто «брудна», «нечиста», «каламутна» річка.
В грецькій мові «каламос» - очерет, «камиш», «каламі» - сухе стебло. В Азовське море впадає чимало таких мутнуватих, покритих очеретом річечок: Кальміус, Кальчик, Малий Кальчик, Калець. Саме з Кальміусом багато вчених пов’язують літописну Калку. Останній раз Калку літописи згадують у 1380 році, коли розбитий на Куликовому полі Мамай повертався у наші степи й залишки його війська розбив хан Тахтомиш.
Більше ця назва в письмових джерелах не зустрічається, зате в козацьких літописах з’являється річка Конка, Кінські води, про яку староруські літописи не згадують. І якщо маленькі річечки які течуть з півночі на південь в Азовське море нема ніякої потреби пересікати, то Конку, яка пересікає зі сходу на захід всю Запорізьку область, важко оминути.
Іноді загадки, над якими ламають свої високодумні голови прославлені академіки в Петербурзі, Москві чи Києві, вдається розгадати місцевим краєзнавцям, незаангажованим тягарем наукових шкіл. Іноді для того щоб щось не просто зрозуміти, а відчути, треба просто пройтися, подивитися, понюхати, відчути ногами та всім своїм єством.
Саме на Конку звернув увагу запорізький краєзнавець Володимир Шовкун. Палкими прихильниками цієї теорії, яка локалізує битву в районі впадіння Конки в Дніпро, є Юрій Вілінов та Сергій Шишков. Ті хто прив’язують Калку до Кальміуса, зазвичай звертають увагу на згадку про «місце кам’янисте». Але ж крім виходу граніту в Кам’яних могилах на Нижньому Дніпрі достатньо виходу вапняку. Стільки в нас Кам’янок, є навіть Скельки у Василівському районі.
Орда й кипчаки.
Для руських монголи були «народом невідомим». Ми ж спробуємо розібратися як монголи вперше потрапили в наші степи. Чингізхан створив неперевершене військо з тотальною мобілізацією свого та підкорених народів, з жорстокою дисципліною. Єдиним заняттям і способом існування орди було загарбання чужих земель і присвоєння чужих багатств. Але будь-яка агресія потребує свого виправдання. Перед тим як підкорити інші країни або народи, ординці посилали туди своїх послів. Вони звинувачували нових сусідів, що ті прийняли їхніх ворогів, щойно підкорених. А куди тим було діватися?
Далі посли завіряли, що вони воюють саме з тим переможеним народом. «Ми воюємо не з вами, а з ними». Врешті, вимагали повної підтримки і військової допомоги. Посли вели себе настільки брутально й зарозуміло, що їх часто врешті-решт убивали. Це був ще один привід для «священної війни».
Якщо ж держави, ще до прямого зіткнення з монголами, направляла до них посольство з пропозицією миру, як це зробили хорозмці, ординці тоді посилали свій торговий караван. Причому купці вели себе виключно агресивно й провокаційно, вони відверто шпигували. Це змусило хорозмців теж убити купців-розвідників, що й послужило формальним приводом до війни.
Взявши на сході у 1215 році Пекін, на заході монголи розгромили меркитів. У 1216 році, переслідуючи останніх, вони в районі Ірги (ріка Урал) зіткнулися з половцями, але нічого їм не могли вдіяти. Кипчаки, яким нічого було втрачати, використовували ту ж скіфську тактику партизанської війни, уникаючи рішучої битви.
Монголи повернули на південь, де й спровокували війну з імперією хорезмшаха Мухамеда, яка включала Центральну Азію, Персію та Афганістан. До речі, в горах Афганістану ординці теж виявилися безпомічними і їхні загони були розгромлені, але це ніяк не сказалося на ході війни. Квітучі міста імперії були пограбовані. Розгромлений Мухамед кинувся навтьоки. В погоню за ним Чингізхан послав найбільш мобільні тумени Субудая та Джебе. Вони обійшли з півдня Каспійське море, знищили грузинського царя Георгія Лашу й через Дербент, вийшли в саме серце половецького степу.
При цьому монголи, вступивши на землі аланів та ясів, діяли стандартно. Кипчаки були налякані появою монголів в центрі своєї країни на Дону й готові були надати допомогу народам північного Кавказу. Але монголи з багатими дарами завірили їх у своїх виключно дружніх намірах. Половці повірила. А монголи, розгромивши аланів та ясів, уже з допомогою останніх розбили у 1222 році половців хана Котяна Сутоєвича. На Дону загинули хани Юрій Кончакович та Данило Кобакович. Як бачимо, імена християнські. Чимало більш осілих половців на захід від Дону були християнами, які часто ріднилися з руськими князями. З 200 династичних шлюбів Рюриковичів 13 були з половчанками.
Монголи ж через половецькі степи рушили до Криму. Підкорення півострова відбулося майже без супротиву. Кримці були ослаблені навалою сельджуків під командуванням Хусейна адина Чебека. Для боротьби з сельджуками було направлено руське військо, але воно спізнилося. Сельджуки захопили Суддею (Судак) і остання визнали свою залежність від султана Кейкобеда. Судак сприйняв ординців як визволителів і монголи встановили там своє намісництво.
Перезимувавши в Криму, навесні 1223 року монгольські тумени рушили на північ. Ми не знаємо як рухалися Субудай і Джебе. Чи найкоротшим шляхом через Чонгар і Молочну, чи більш надійним через Перекоп та Огуз на нинішні Маячку, Балки, Скельки. В будь-якому разі вони не могли оминути місце впадіння Кінських вод у Дніпро.
Похід руських князів.
Кипчаки, звичайно ж, слідкували за переміщенням монголів. Навчений гірким досвідом хан Котян звертається за допомогою до свого зятя Мстислава Удатного та інших руських князів. Ті відгукнулися й три найсильніші князі слов’янської Русі – Мстислав Удатний із Галича, Мстислав Київський та Мстислав Чернігівський рушили назустріч монголам. А ось заліські (Володимирські) князі участі в поході не брали. Починаючи ще від погрому Києва Андрієм Боголюбським заліські князі проводили свою незалежну від загальноруської політику. Так смоленський князь Рюрик з Ольговичами й половцями в січні 1203 року взяв і пограбував Київ.
Рухаючись хто посуху, а хто водою, руські князі з’єдналися на правому березі Дніпра напроти Хортиці, тут же до них приєдналися й половці. Переправу в районі Протовчого броду (пвдень Хортиці) забезпечили зі своєю тисячею човнів вигонці – вільні люди, що жили в пониззі Дніпра-Бога-Дунаю, праобраз запорізьких козаків.
Вони ж і помітили передові загони монголів. Князі переправились, щоб побачити «небачену рать». Думки князів, щодо воїнської здатності татар розійшлися, але всі вони недооцінили супротивника, вважаючи їх якимись черговими кочовими шукачами легкої здобичі.
На відміну від руських, розвідка у монголів була поставлена блискуче. Як тільки вони дізналися про початок переговорів руських князів з половцями, тут же надіслали послів, які всіляко умовляли відмовити в допомозі половцям. Тобто, це була звичайна монгольська практика, щоб розділити своїх суперників. Але на цей раз вона не спрацювала: половці поділилися з руськими своїм гірким досвідом. А далі, чи то за підказкою половців, чи з їх безпосередньою участю, послів було вбито. Монголи отримали черговий привід для війни.
Перша сутичка з ордою.
Об’єднане русько-половецьке військо повернуло на лівому березі на південь і тут, на правому березі Конки в місці впадіння її в Дніпро, поблизу Савур-могили відбулася перша битва з передовим загоном монголів. Татари були розбиті, а швидше за все просто зімітували поразку, полишивши обтяжливі обози руським. Сам же передовий загін – легкий і маневрений почав імітувати відступ, заманюючи русів, обтяжених обозами, в голі степи.
Чомусь про цю першу битву не дуже згадують історики, хоча вона позначена на академічній карті «Борьба народов Древней Руси против нашествия орд Чингизхана и Батыя». Позначена вона й на карті з шкільного атласу. А далі на картах малюють химерні петлі, яким, начебто рухалися монгольські й руські війська до пресловутою Калки, де «місце кам’янисте». Насправді князі, мов хорти за міфічною здобиччю, ганялися за авангардом татарського війська.
Битва на Савур-могилі.
Основна ж маса туменів Субудай-багатура та Джебе-нойона, не поспішаючи, збиралася на південному березі Конки, відпочиваючи та підгодовуючись в плавневих заливних лугах. Татари також переманили на свою сторону донських бродників. А авангард за яким 9 днів ганялися руські князі та половецькі хани, виснажуючи воїнів та коней, врешті підвів їх назад, до Савур-могили, де князі й побачили, начебто розбитих, татар.
В азарті, не погодивши між собою плани, вони вступили в бій. Хід цієї трагічної для русів та половців битви добре відомий. Нагадаю, що з 18 руських князів, учасників цієї битви, додому повернулося лише дев’ять, за оцінками загинуло 90% воїнів.
На річці Кальчик, в місці її впадіння в Кальміус і Коротиш, у 2000 році поставили пам’ятну капличку. Та ось біда, жодних слідів великої битві в цих місцях не знайдено. «А ось поблизу Савур-могили було знайдено достатня кількість середньовічних наконечників стріл – залізні, ковані. Серед них значна доля так званих «зрізків». Це широкий наконечник з косою зрізаною ріжучою поверхнею, котрий застосовувався в часи боротьби з татарами проти кінноти.
За версією запорізького краєзнавця Валерія Шовкуна – Савур-могила над Конкою і є те саме «мєсто камєністо», де 31 травня 1223 року відбулася сумно відома битва на Калці». Так пише Юрій Вілінов у своїй книзі «На шляхах від порогів до синіх морів». І я з ним цілком згоден, з єдиним уточненням – руське військо ганялося в Приазовських степах за авангардом монголів, а основне військо «нагулювало жир» в плавнях поблизу Конки.
Все-таки русичі завдали суттєвого удару монголам, які до того ж були ослаблені семирічним походом від Хорезму до Криму. Монголи перейшли на правий берег Дніпра, але дійшли лише до Новгорода Святополче поблизу Переяславця. По дорозі назад вони потрапили в засідку влаштовану волзькими болгарами, на той час уже мусульманами, й зазнали поразки. Але Субудай і Джебе своє завдання виконали. Вони розгромили половців і забезпечили свої тили. Монголи спокійно без поспіху завоювали Китай.
Щодо володимирського князя Юрія, то він, зовсім не поспішаючи, дійшов до Чернігова, де й дізнався про поразку руського війська і при цьому радувався й «славив Бога і святу Богородицю». Шляхи слов’янських руських князів і князів заліських розійшлися. Останні зробили свій вибір на користь азійського розвитку.
Деякі висновки.
Зазвичай причиною поразки називають відсутність єдності руських князів, що й було насправді. Але ж монголи розбили й такі централізовані держави як Китай і Хорезм. А ось боротьбу з розрізненими половецькими племенами відклали на двадцять років і це після перших успішних перемог. Безсилими вони виявилися й проти гірських племен Афганістану. Оминули вони й лісисті землі Білої та Новгородської Русі.
Ординцям мало було перемогти й завоювати, їм треба було підкорити племена й держави. Їх похід в Європу зупинила непокора розбитих, але непереможених галицьких князів та польських, чеських і угорських королів.
4.05.20