Оповідання про старого батька, про зв’язок з природою. Тетяна Осінь.
Він ніяк не міг зрозуміти, що її ще тут тримало…
Стара батьківська хата жила начебто сама по собі: то скрипіло щось під стріхою, коли за вікном, здається, була цілковита тиша; то вона сама начебто ціпеніла – може, від спогадів? – а скажений вітер гойдав напівсліпий ліхтар над хвірткою і ламав під вікнами кущі бузку.
Вчора були сороковини. Поминали неквапом, сумно, аж доки хтось не вигукнув:
– А який добрий рибалка був наш Василь!
І наче посвітлішало в оселі… Так, авжеж, і рибалив аж до дев'яноста, навіть взимку. Останнього разу, два роки тому, 31 грудня з друзями налаштувався на рибу. Дочка розгубилася:
– Тато, куди ж Ви? А Новий рік?! Та й холодно…
– Не хвилюйтеся, діти, встигну. Мені це за щастя, бо чи вдасться ще, чи…
Повернувся, коли сутеніло: усміхнений, порожевілий, очі блищать. Зразу – митися, а тоді вже, у білій святковій сорочці, – до столу.
А наприкінці зими стали помічати – замислений став, тихий. Багато читав, як і раніше, без окулярів, та все частіше засинав над книжкою; їв, не відчуваючи смаку. Привозили різних лікарів. Висновок був один: це початок кінця, роки ж бо…
Влітку ще возили батька на Дніпро, та він більш птахами милувався і метеликів розглядав, які сідали йому на вудку. А останній рік вже майже не вставав, дочку з онукою плутав. Хай пташки йому там цвірінькають і риба плюскоче біля ніг!..
І що він робив не так, як треба? Сам купав свекра, сам перевдягав, голив. Ну немає його більше, що поробиш… Всі там будемо.
Він же хотів, як найкраще. Квартиру придбав. Стоїть тепер занедбана вже кілька років. Не витримав сьогодні, майже силоміць вдяг і повів її додому, бо скоро й останній павук вдавиться на кватирці від безлюддя. І що то за істерика була в дорозі? Так, не було трамвая, бо пізно; та й дві зупинки лише… Тим більше, вона й на роботу завжди ходила пішки, говорила: «Іду, а мені назустріч – сонечко лине».
Сонечко, он воно що. Він тільки тепер второпав, про що вона товкла йому весь час, коли він вів її за руку, як мале дитя. Сонечко. Ранок – це ранкове сонце, надія. А коли вона йде з роботи, то часто бачить, як сонце заходить, а на ранок – знову вранішня зоря. А тепер навпаки: на роботу йде – сонце у потилицю світить; навіть заходу сонця не видно, бо що побачиш за дев`ятиповерхівками?
Нагримав на неї: мовляв, що за дитяче лепетання? Навіть смикнув за плече, коли вона десь там зачепилася за кущ біля залізничної колії. Тільки зойкнула… Тоді зупинився; скоріше відчув, ніж побачив сльози в очах. Піднесла долоню до вуст, подмухала. Він витяг хустинку, простягнув; хотів пожартувати, та вона не прийняла гри: рвонула хустинку, кинула під ноги, побігла. Тепер он спить, або так, у напівсні?.. У світлі місяця видається такою ще молодою і зворушливою…
Пізні діти – вони завжди такі, начебто роки їх майже не торкаються. А у нього давно вже паморозь вкрила голову!..
Обережно ліг скраєчку, поправив ковдру. Спи, кохана. Спи.
Чоловік лежав поруч і майже не дихав, і вона розуміла, що він теж не спить. Скільки минуло часу, хто його знає? А сон так і не йде. Та нічого, вона звикла до безсоння, коли тато хворів. Мабуть, скоро ранок; треба розсунути фіранки, нехай Боже сонечко заходить у кімнату, з ним завжди веселіше.
Тихесенько вилізла з-під ковдри, босоніж підійшла до вікна, поступово розуміючи, де вона. Яка ж там зоря, як вікна дивляться в інший бік? З тривогою подумала, що це, мабуть, дуже символічно, і треба вже звикати «жити на захід», але миритися з цією думкою не хотілося.
За вікном почало сіріти. Вона взула чобітки, зверху на піжаму надягла пальто. Рука замість хутряної шапки відшукала чоловічого кашкета. Хай!..
Навшпиньки вийшла з квартири, замок на дверях тихенько клацнув. Ліфта не викликала, пішла сходами, бо ж люди ще сплять: вихідний… Згадала мимохіть свою улюблену поетку, яка так і залишилася «людиною з першого поверху»*.
Ранкове повітря видавалося приємним. Передчуття весни було майже повним. Залишки снігу утворювали під ногами якісь химерні візерунки. Зоріло ледь помітно, але сонце вже нагадувало про себе. Світлішало. Прогуркотів потяг. У променях вранішнього сонця спалахнули на сіро-рожевих клаптях снігу, що залишилися від зимової ковдри, червоні намистини, мов розсипані недбалою рукою коралі. Нахилилася, набрала в долоні повні пригорщі талого снігу, приклала до вуст, відчувши знайомий присмак у роті: глід… Аж залоскотало – не в горлі, десь глибше й відчутніше. Згадала, як збирала глід разом з шипшиною, як готувала татові напій, а він дмухав у келих, і його очі ставали вологими (від пари, а може, від якої згадки?), а тоді вже всміхався й говорив весело: «Смак дитинства!..»
Під ногами вона розгледіла хустинку. Знайшла зломлену вчора гілочку глоду, підв`язала її. Хотіла вже повертати додому, коли побачила чоловіка, який летів у її бік, розхристаний і без шапки. Підбіг, обійняв міцно-міцно, аж повітря забракло.
– Як ти здогадався, де я?
– Пробач, – тільки й видихнув.
– Я знайшла твою хустинку.
– Бачу.
Він довго дивився на підв`язану гілочку:
– Хочеш, я посаджу такий кущик під нашими вікнами? Весною він зацвіте…
– Ні, не треба. Мені цей рідніший.
– Не сумуй. Я обміняю квартиру. З вікнами на схід, як ти хочеш…
– Та чи варто?
– Варто, люба. Нам ще жити й жити. Ходімо!
* Это я ступаю сквозь годы,
навечно оставшись
человеком с первого этажа.
(Марина Тарасова)
