І жовтень вже звика до жовтизни…

1.

***І жовтень вже звика до жовтизни,

Плетуть тумани біло-срібні коси.

А серце каменем – в прозорі ніжні сни,

Холодні сни, безмірні, наче осінь.

***Безмірні, наче осінь, вечори,

Червоні і терпкі, як стиглі вина,

Стікають краплями кривавими згори…

…Скажи: у чім перед тобою винна?

***Перед тобою винна я? У чім?

У тому, що без слів тебе любила?

Що розбудив сердець нечутний грім

Життя таємне і душі, і тіла?

***Душа і тіло… Літо і зима.

Весняний шал. Любов моя осіння…

Нема розради. І тебе – нема.

Лиш зір холодних сиве павутиння.

***Лиш павутиння недолугих зір,

Блідих, далеких, гострих, наче леза.

Слова порожні ляжуть на папір,

І муза прийде – хвора, нетвереза.

***Хай прийде муза! Сядемо удвох.

Поплачемо про пісню і про долю.

Розсиплемо порожніх слів горох.

Таємних слів… Ні страху і ні болю.

2.

***Доцвітають мальви і стокротки,

І до жовтизни вже жовтень звик.

У осінніх квітів вік короткий,

І в любові теж короткий вік.

***Ми зустрілись, мабуть, випадково,

І місточки слів були хисткі…

Вік короткий в нашої любові – 

Облітають кволі пелюстки.

***Он і місяць на вечірню пашу

Вигнав зорі, наче овечат.

Вік короткий, а любов – не ваша! – 

Нам квітки, вмираючи, кричать…

22.10.2020