Добро і зло

---

В природі не існує поняття добра і зла. В живій природі діють закони природного відбору, коли виживає сильніший, більш пристосований. Керуються живі істоти, в першу чергу, інстинктами. Найважливіший це інстинкт самозбереження, але, в певні періоди, його перемагає інстинкт продовження роду й самці на смерть б’ються за самок. Інстинкт збереження роду змушує самку чи вожака зграї наражатися на смертельну небезпеку, щоб захистити нащадків. Складні інстинкти у стадних тварин, там вчені знаходять навіть прояви альтруїзму.
Людина – суспільна тварина і всі природні тваринні інстинкти в ній присутні. Але інстинкт збереження роду і виду трансформувався у вже виключно людські закони моралі – тобто співжиття й збереження роду, племені, народу і, врешті, людства.
Колись фізично слабкіші і з меншим обсягом головного мозку кроманьйонці перемогли більш кремезних неандертальців, які в першу чергу керувалися інстинктом особистого самозбереження.
У людини з’явилася нова якість – мораль, яка віддаляє її від світу тварин і наближає до Бога. Виникло поняття добра і зла. Але ці поняття відносні і взаємопов’язані. В світі не існує ні абсолютного добра ні зла, вони існують лише в людській уяві. Що таке вогонь – добро чи зло? Холод це зло? А приємна літня прохолода? Хіба темрява це завжди зло? А світло серед ночі в кімнаті гуртожитку, коли вам хочеться спати?
Є дуже гарне українсько-польське прислів’я «Що занадто, то не здраво». Тобто зло це завжди крайнощі і практично крайнощі це завжди зло, втрата відчуття міри. І навпаки відчуття міри, вміння знайти золоту середину це і є добро, шлях до гармонії. Тобто це одне з вічних питань має свою філософську розв’язку.
Значно ускладнило це питання виникнення ідеї єдиного всемогутнього і всеблагого Бога, творця всього у цьому не дуже благополучному світі. Бог і зло. Людство завжди думало над цією дилемою. І я хочу познайомити вас з двома найглибшими, як на мою думку, відповідями на це питання.
Визначний вчений Готфрід Лейбніц (1646-1716) жив у епоху, коли європейський світ, який до цього обертався виключно навколо Бога, стрімко повернувся до науки. Виникла дилема між розумом, втіленням якого стала наука, і вірою, яку символізувала релігія. Взагалі то, спроби розумного обґрунтування існування Бога в західній теології існували завжди. Ще Фома Аквінський зауважив, що Бог допускає зло для того, щоб з нього потім, попри все, з’явилося добро, що зло іноді буває необхідним аби спрямувати світ у потрібному векторі.
Г. Лейбніц скрупульозно й науково підійшов до цієї теми. Він створив цілий напрям теодицею – виправдання Бога. Він спростував ідеї французького пастора-кельвініста П’єра Бейля у несумісності віри та розуму. Лейбніц присвятив цій темі три книги: «Божа благодать», «Свобода людини», «Походження зла».
Звернемося до його аргументів. Оскільки Всесвіт створив Бог, він не може бути кращим ніж є насправді. Бог, вибравши найдосконаліший з усіх можливих світів, у своїй мудрості допустив зло, яке злилося зі світом, але не завадило йому бути, враховуючи всі обставини, найкращим з усіх світів, який тільки можна вибрати.
Бог обрав цей світ таким, яким він є.
Більш того, ми знаємо, що часто зло тягне за собою добро туди, де неможливо чогось досягти без зла. І часто з двох лих випадає одне чудове добро.
Часткова недосконалість потрібна для більшої досконалості взагалі.
Про єдину небесну гармонію пише й Клайв С. Льюїс (1898 – 1963) у «Нарнії».
Звертався до цієї теми й наш сучасник італійський науковець, філософ та письменник Умберто Еко (1932-2016). Найкраще це йому вдалося, як на мою думку, в «Бовдоліно».
Бо через досконалість і щедрість свою Єдиний прагне розширення, розгортання до дедалі ширших сфер своєї власної повноти, немов свічка, яка є жертвою світла, що його вона дає – чим більше вона світить, тим більше тане. Так таки і Бог, породжуючи тіні самого себе, стаючи когортою божеств – посланців, Еонів, які мають чималу частку Його могутності, але вже в ослабленій формі.
Але Єдиний їх не створював, вони його еманація*.
Поширюючись щораз далі від свого тілесного осереддя, він поступово втрачає свою снагу, і втрачає її доти, аж коли не стане в’язкою і глухою матерією, як безформенна груда воску, що лишається від свічки. Єдиний не хотів би віддалитися так далеко від самого себе, але не може не розчинятися аж до багатоманітності й безладу…
Бог у своїй повноті є таким місцем, чи не місцем, де протилежності збігаються.
- Протилежності?
- Так, ми відчуваємо тепло і холод, світло і темряву, всі ці речі є протилежними одне щодо другого. Іноді холод нам неприємний і здається злом порівняно з теплом, та іноді тепла теж буває забагато і ми прагнемо свіжості. Це ми самі вирішуємо, що одне з цих протилежностей, залежно від нашої примхи чи бажання, є добром, а друге – злом. У Бога ж протилежності доповнюють одна одну і знаходять взаємну гармонію. Та коли Бог починає еманувати себе, він більше не може пильнувати за гармонією протилежностей, вони розділяються й борються одне проти одної. Деміург втратив владу над протилежностями і створив світ, де тиша й шум, так і ні, одне добро та інше добро воюють одне з одним. І саме це ми відчуваємо як зло.
Попри помилку, частка Єдиного зосталася в кожному з нас, мислячих істот, як і в кожному з інших створінь – у тваринах і в неживій природі.
Ми повинні віднайти суголосся між протилежностями, ми маємо допомогти богам, мусимо роздмухувати ці іскри, ці спогади про Єдиного, які все ще поховані в наших душах і в самих речах.
Розвиваючи мудрість, твердість, поміркованість ми робимо ще один крок до очисних чеснот.
Бог це немов чисте джерело з цілющою водою, яка віддаляючись від нього, перетворюється в ручаї, озера, ріки, болота й поступово втрачає чистоту.

* Емана́ція — у філософії концептуальний термін, що означає створення Універсуму (Всесвіту) шляхом витікання (появи) його з першопочатку, Єдиного Божества. Еманація (лат. emanatio — витікання) — у вченні неоплатоніків «випромінювання» вищими формами буття нижчих.
(Будь яка справжня творчість це викид того, що переповнює душу. «От избытка сердца говорять уста»)