Сорок років на Голгофі

---

Усі підручники української радянської літератури починалися з П.Г. Тичини, за ним ішов М.Т. Рильський. Але якщо твори Рильського, при всій їхній радянщині, прості й гармонічні, то відверто підлабузницькі, до того ж складні за формою, вірші Тичини викликали несприйняття і навіть огиду. Вони служили чудовим матеріалом для численних пародій. З іншого боку, Павла Григоровича й зараз вивчають у школі.
В мою мандрівку по Києву входило відвідати квартиру музей Тичини. В цьому ж будинку жило й інше вельможне й вірнопіддане літературне панство. Будинок ще при будівництві призначався для партійної еліти, всі кімнати в ньому прослуховувалися. Це добре розумів Тичина, і навіть в останні години свого земного життя він марив цим прослуховуванням.
Хто ж такий Тичина? На смерть переляканий літературний геній, який сповна розплатився своїм талантом за сите благополучне життя. Все це так. Але, на мій погляд, все дещо складніше.
Євген Меланюк, який сприймав творчість раннього Тичини як своє перше кохання, назвав його автором однієї книги. Про це, хоч і в більш завуальованій формі, пише й М. Бажан у вірші, присвяченому Тичині. Вже старий Тичина, плачучі, говорив, що Меланюк єдиний, хто його по-справжньому зрозумів. Перша збірка П.Тичини «Сонячні кларнети», яка вийшла в 1918 році тиражем 1 тисяча екземплярів, вважається не лише своєрідним маніфестом, а й вершиною творчості поета. Вона викликала захоплену реакцію в багатьох країнах, особливо слов’янських. Світ визнав появу поета світового рівня, яким він і лишився. Ця книга хлопця з багатодітної родини сільського дяка-вчителя з Чернігівщини магічна, містична, в ній акцент на музиці й синхронності різних чуттів – кольору, запаху, дотику. Вона виразила сільське світосприйняття, в якому поєдналися всі прояви і єдність життя, і стала своєрідною космічною симфонією.

Всесвіт наш – це давня казка,
Це одна з фантазій Божих.
«Я люблю казки чудові», 1913

А далі перед поетом постав вибір. Емігрувати, покинути землю й народ і опинитися в чужому світі серед купки вільних однодумців чи почервоніти й піти служити владі, і не просто служити, а й постійно міняти відтінки червоних кольорів, відповідно до чергових рішень та постанов правлячої партії та її вождів. Був ще третій шлях – балансування на лезу бритви «внутрішньої еміграції» – шлях О. Гріна, М. Волошина, частково М. Булгакова, А. Ахматової, Б. Пастернака. Але для українських письменників він був неможливий.
Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи.
Павло Григорович вибрав другий шлях, причому як людина чутлива (сучасники пишуть про його «білосніжне серце») він почав аж занадто вірнопіддано служити владі, отримуючи всі можливі нагороди та звання.

О милий друже, – знов недуже –
О милий брате, – розіп’яте –
Недуже серце моє,
серце, мов лебідь той, ячить.

Поет виріс у релігійній родині, отримав семінарську освіту, постійно співав у церковному хорі. Віра для нього була сліпою й непідвладною розуму, і так само прийняв він нову комуністичну віру, заплативши талантом і, так само як батько, почав служити дячком у червоному храмі. При цьому поет не мав жодних ілюзій щодо комуністичної влади.

Не співай – співай, поете,
Бо ти вже продався.
Поет співав.

В своєму листі до поета з приводу «В космічному оркестрі» М. Зеров у 1924 році писав: «…справляє враження ублюдочності Ваш Космос». Жорстку, але вичерпну характеристику творчості Тичини дав В. Стус. Він писав, що поет був занадто ніжний для цього жорстокого світу і помер живцем. Дослідники пишуть про невпинну примітизацію його поетичного світу. «Його соцреалістичні вірші може й вправні (адже Тичина мав абсолютний слух), але за своїм змістом вони відразливі» (Р.Харчук). Геніальний поет перетворився на вправного графомана. Його сучасник Г.Журба пише, що навіть фізично Тичина почав мінятися «…зник давній милий Тичинка, появилась його еманація, чужа, несимпатична». Павло Тичина цілком віддався новій ролі, навіть свої приватні листи він підписував «Осяяний сонцем Леніна і Сталіна Павло Тичина». Він був занадто нажаханий і не сприйняв хрущовсько-шелестівської відлиги. На відміну від М.Рильського та М.Бажана в нього не було «золотої осені».

При відвідуванні квартири-музею вразила величезна бібліотека – близько 21 тисячі томів. Склалося враження, що Павло Григорович, мов їжак, повністю згорнув свій внутрішній світ, залишивши назовні лише червоні голки соціалістичного реалізму.
Те, що видавалося в радянські часи із раннього Тичини, йшло або з численними купюрами та перекручуваннями, або з коментарями, які спотворювали весь текст. Навіть я ще пам’ятаю вихватки колишніх радянських редакторів.
Погодьтеся, що зараз зовсім по-іншому сприймаються слова поета:

Немов той Дант у пеклі,
стою серед бандитів і злочинців,
серед пузатих, ситих і продажних,
серед дрібних, помстивих, тупоумних,
на купі гною жовчного, що всмоктує, затягує на дно:
Співай, поете, з нами в тон!

Навіть палкі прихильники поета знаходять десь з десяток віршів вартих уваги, які Тичина написав за сорок років на Голгофі. В музеї я купив видання «Сонячних кларнетів» з чудовою статтею Андрія Ніковського про цю книгу і дві мініатюрні книжечки, в які вмістилося все варте уваги генія, який заплатив талантом за своє біологічне існування.

Червень 2021 року