З часів другої світової війни в кожному селі на Україні залишилась братська могила.
З газет
Федько цієї ночі не лягав спати. Не міг. За селом цілу ніч точився бій. Наші проривали німецькі позиції і серед наступаючих були батько, дядько Хведір, батьків старший брат, сусід Федька, Стратілат, товариш Федька, Іван Чміль та багато інших односельців та знайомих і незнайомих з близьких сіл. Під самий ранок колотнеча за селом припинилася. Федько виліз із рову, який заздалегідь викопали з батьком в садку, і прислухався, – навколо стояла мертва тиша.
– Не йди, Федько, – заплакала позаду мати, – ще вб`ють…
Та Федько не послухався, вийшов на принишклу від невідомого вулицю. Нікого не було видно і чути. Навіть собаки не гавкали. Із сусідського двору вигулькнув одноліток Федька, Мишко Сороченко, він тягнув за собою тачку.
– Йдемо, Федько, – покликав Мишко, – подивимось, що там діється.
Пішли. За селом починався невеличкий лісок. Пройшли його. Босі ноги враз покрилися росою. Та вони не звертали на це уваги. Коли проминули тисячу разів ходжений, переходжений лісок, то на узліссі побачили розбиту полуторку, німецький снаряд влучив прямо у двигун. За рулем сидів мертвий водій. Його Федько бачив вчора в Мишковій хаті. Веселий такий. Все посміхався до старшої сестри Мишкової, Вірки. Хлопці обминули полуторку, вийшли на узлісся і завмерли. Від них і до самої висотки все було встелено трупом. Лежали наші. Місця вільного не було. Хлопці такого не чекали і розгубилися. Вклякли і крізь сльози дивилися на поле. Потім Мишко сказав: "Підемо, подивимося, може хто з них ще живий" і покотив уперед тачку. Дійсно, скоро знайшли незнайомого хлопчину, лежав на спині, притискуючи руку до грудей, стримуючи кров, важко дихав. Вони його обережно поклали на тачку і чимдуж побігли назад, у село. Та вже було пізно, коли порівнялися із полуторкою, Федько озирнувся, руки пораненого тяглися по землі.
– Стій! – крикнув Федько Мишкові, а сам нахилився над хлопцем. Той вже не дихав. Залишили його біля полуторки і повернулися назад. Цього разу йшли довго, минаючи лежачих і зрідка розпізнаючи знайомих і родичів. Впізнали дядька Хведіра, в білій сорочці, десь загубив нову куфайку, чи, може, зняли… А Мишко побачив свого старшого брата, Андрія, лежав і посміхався кудись у небо. Вже під самою висоткою наштовхнулися на Федькового батька, лежав на боці, непритомний. Федько спочатку подумав, що сталося непоправиме, заплакав, притиснувся до батькових грудей, а звідти тихенький-тихенький, ледве чутний сигнал, - штовх, штовх, - ще живу! І хлопці ледве змогли втягнути батька на тачку, ноги тягнулися по землі і мерщій покотили до села. А назустріч їм спішили односельці, жінки і діти, шукати своїх.
