Український слід світової літератури

---

1. Архаїка. Європейські університети

Європейський цивілізаційний розвиток України-Русі було брутально перервано ординською навалою зі Сходу. Настали темні віки. З вигнанням монголів та створенням Речі Посполитої українці отримали змогу долучитися до європейської культури. Вони дістали змогу навчатися в кращих університетах Європи Ягелонському (Краків), Карловому (Прага), Сорбоні (Париж), Болоньї. Причому русини-українці не лише отримували ґрунтовну освіту, вони нерідко ставали викладачами цих університетів, а той же Юрій Дрогобич (близько 1440-1494) (до речі, вчитель М. Коперника) був ректором Болонського університету. Єдиною мовою освічених людей на цей час була латина. Саме на ній творилися богословські, наукові та художні тексти.
Латиною писали й українці викладачі Ягеллонського університету, які підкреслювали своє національне походження:

Станіслав Оріховський – Роксолан (1513-1566),
Григорій Чуй Русин (бл.1523-1573),
Іван Туробинський Рутенець (1511-1575),
Георгій Тичинський Рутенець (середина 16ст.),
Собістіян Фабіян Кленович (бл. 1545-1602).

В той же час зростає інтерес до церковнослов’янської та книжної староруської мов. Виходять «Науку ко читанню і розумінню письма словенського», «Граматику словенську», «Катехізис» Лаврентія Зизанія Тустовського, «Лексикон словеноруський» Полави Беренди, «Києво-Печерський патерик» та «Синопсис» Інокентія Гізеля (1600-1683). Мілетій Смотрицький (1552 чи 1558 – 1633) у «Граматиці Словянській» висловлює думку що вірші можна писати й словянською мовою.
Таким чином ми плавно переходимо до наступного етапу.

2. Барокко. Києво-Могилянська академія

Заключення Брестської церковної унії (1596) вивело духовенство зі столітнього летаргійного сну. За прикладом протестантів духовенство починає читати Біблію. В цей час виникає багато полемічної літератури написаної церковно-словянською мовою. Вірші та філософські трактати починають писати книжною старослов’янською мовою геть незрозумілою для простих людей.
В цей час виникає Острозька греко-словяно-латинська школа вищого ступеня, з 1632 року Київський колегіум, який пізніше стає Академією, існують численні єзуїтські колегії, які славилися своїм високим рівнем освіти.
Кирило Траквіліон Ставровецький пише «Зерцало богословія», «Євангеліє учительське», Єпіфаній Славицький – «Лексикон греко-словено-латинський», він же у 1653 році засновує першу в Москві Греко-латинську школу. Лазар Баранович (бл.1620-1693) ректор Київської Академії пише «Меч духовний», «Труби словес проповідних», Митрофан Довгалевський - «Сад поетичний», «Властотворний образ». Якуб Гавтович «Трагедія, або образа смерті». Івана Вишинського (бл.1550- після 1621) відомий полемічний твір «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься польська». Климентій Зіновіїв «Вірші. Проповідки посполиті». Іван Величковський «Вірш про Івана Самойловича» та глибоко філософський «Загар з полузагарком». Загар тут годинник, вірш про плинність і незворотність часу. Семен Дівович «Із великодніх віршів». Касіян Сакович «Вірші про жалосний погреб шляхетного лицаря Петра –Канашевича Сагайдачного.
Згадаємо Іова Борецького (1570-1631), Петра Могилу (1596-1647), Дмитра Туптала Ростовського (1651-1709), Герасима Смотрицького (?-1594), Стефан Яворський (1658-1722) став першим президентом синоду, після ліквідації Петром Першим посади патріарха. Він написав «Слізне з книгами прощання» - стан добре знайомий кожному справжньому книголюбу похилого віку, про долю справи свого життя – бібліотеку. Після нього цю посаду займав Феофан Прокопович, який писав хвалебні оди Мазепі, а потім швидко «перестроївся» поміняв свої погляди на протилежні й почав колишнього кумира ганьбити й піддавати анафемі. Така гнучкість дуже сподобалася Петру й він забирає Прокоповича до Петербургу. Феофан Прокопович написав «Про поетичне мистецтво», «Поетику», «Риторику». Коли після смерті Петра почалася гризня та бійки за владу. Ф.Прокопович завжди виявлявся на стороні переможця.
А ось доля вихідця з Ніжину віце-президента Синоду Феодосія Яновського склалася значно гірше – за свої вільні погляди (захист царевича Олексія, бажання полишити Петербург та повернутися до України) він був заарештований і помер в тюрмі.
В цей же час виникають перші літературні гуртки. Спочатку в Острозі, потім Львові, Луцьку, Києві. Той же Л.Баранович створює поетичний осередок у Чернігові.
Вигнаний з Москви, розгніваними переписувачі книг, які убили його дружину та друзів, Іван Федоров видає у Львові слов’янською мовою «Апостол» та «Буквар». Далі виникає друкарня Львівського братства, потім у Києво-Печерській Лаврі та інших містах України. Книга стає більш доступною.
Останнім з цієї плеяди просвітителів треба назвати Григорія Сковороду, який намагався вводити простонародні слова в свої тексти, але взагалі його «вінігретна», за словами Тараса Шевченка, мова залишалася малозрозумілою для загалу.
Треба назвати ще кількох українських письменників 18 століття, частина з яких, як і їх російські сучасники. писала тогочасною російською літературною мовою, далекою від народної. Їхні твори включено в такі збірки російської поезії, як «Мысль вооруженная рифмами», Ленінград, 1983, «Русские песни и романсы», Москва, 1983, «Чудное мгновение», Москва, 1988:

Мачтет Г. А.
Херасков М. М.
Богданович І. Ф. (1743-1803)
Капніст Василь Васильович (1758-1823), який народився поблизу Миргорода, і є ймовірним автором «Історії Русів» та автором «Оди на рабство», поеми «Ябеда», переклав на тогочасну мову «Слово про Ігорів похід».
Гнєдич Микола Іванович (1784-1833) народився в Полтаві, віршував українською та російською мовами, переклав на російську мову «Іліаду» Гомера.

3. Наші університети

Коли українські гетьмани заключали договори з Річчю Посполитою про автономію, вони завжди ставили питання про відкриття університету на території Гетьманщини, але зарозумілість та недалекоглядність шляхти врешті привела до Першого переділу України за Андрусівським миром, а врешті після трьох переділів майже на двісті років поховала й Польщу.
Виходець з Молдови Петро Симеонович Могила засновує школу латинсько- польського напряму про Києво-Печерській Лаврі, яка була пізніше об’єднана з братською школою на Подолі і стала Могилянським колегіумом.
Олександр Перший дбав про освіту. При ньому у вересні 1802 року були вперше утворені міністерства, в тому числі освіти, яке очолив Завадовський Петро Васильович (1739-1812), який народився на Черніговщині. Під його керівництвом були утворені учбові округи. В цей час було відкрито такі університети як Казанський, Дерпський (нині Тарту) та Віленський; в тому числі на Україні: Харківський університет (1805), Волинський ліцей у Кременці (1805), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук у Ніжині.
15 липня 1834 року на базі закритих на цей час, в зв’язку з польським повстанням 1831 року, Віленського університету та Кременчуцького ліцею було відкрито Київський університет Святого Володимира (нині Тараса Шевченка). Першим ректором, якого став Михайло Олександрович Максимович, а викладачами повинні були стати Тарас Шевченко та Микола Гоголь.
Наступним міністром освіти Росії з 1810 року став теж українець Разумовський Олексій Кирилович. Син останнього гетьмана України. В . в перші два роки його діяльності було відкрито 72 парафіяльні школи, 24 повітових училища, кілька гімназій які отримали цілком справедливо назву Олександрівських, відкрито Царськосельський ліцей, паралельно він був опікуном Московського університету та всього Московського навчального округу. В 1816 році він повернувся в свій маєток Почеп Чернігівської губернії.
Ми ж повернемося до Ніжинської гімназії імені Безбородька. Першим директором цієї гімназії був Василь Кукольник. Його син Нестор Васильович (1809-1868) був співучнем М. В. Гоголя. Свого часу Кукольник Н. В. був надзвичайно популярним, він писав вірнопіддані п’єси й вірші і певний час його, як і Баратинського, ставили вище Пушкіна. Але час усе розставив на своє місце, про слащаво-патріотичні п’єси та вірші Кукольника швидко забули й він помер у Таганрозі всіма забутий. В цьому ж ліцеї вчилися Євген Прокопович Гребінка, Микола Якович Данилевський (1810—1857), Пащенко, Базилі, Мокрицький.
На прикладі Кукольника, Гоголя та Гребінки добре видно той вибір, який стояв у українців, що проживали в російській імперії (як і перед шотландцями, ірландцями та багатьма іншими представниками підкорених народів). Якщо ти пишеш імперською мовою то значно легше надрукуватися, в тебе різко зростає кількість читачів. При цьому можна було, як Кукольник, повністю відректися своєї мови, культури. Можна було, як Гоголь, скористатися наявними можливостями й на весь світ показати свій народ в малоросійських повістях та його історію в Тараса Бульбі. Третім шляхом пішов Євген Павлович Гребінка (1812-1848) Він писав чудові вірші російською мовою, чого варті його «Очи черные», що стали класичним романсом, і в той же час писав вірші та байки українською. Цікаво, що Олексій Кольцов (1809-1842) який народився в українському на той час Воронежі теж пробував спочатку писати вірші українською мовою. Стороженко Олексій Петрович (1805-1874) писав повісті на українській та російській мовах
Майже всі наші класики 19 століття писали на українській та російській мовах. Згадаймо хоча б Тараса Шевченка з російськими повістями й деякими віршами та поемою «Тризна», Пантелеймона Куліша та Миколу Костомарова.
Щоб не повертатися до права вибору, згадаємо письменників Галичини. Їм було ще складніше. Західна Україна було розтерзана між Польщею та Австро-Угорщиною. Тут користувалися писали та й розмовляла інтелігенція польською, німецькою, в Буковині – румунською мовами. На якій мові писати? На власній, але там безліч діалектів – гуцульський, бойківський, лемківський, русинський, буковинський. На честь цих письменників треба сказати, що вони врешті вибрали загально-український полтавсько-черкаський діалект – мову Тараса Шевченка, звичайно ж з певними відмінностями, особливо вираженими у В. Стефаника.
Треба сказати, що в Миколи Гоголя були попередники. В той час була мода на «малоросійські оповідання», до речі не лише в Росії, а й у Польщі, їх писали Орест Михайлович Сомов родом зі Слобожанщини, Михайло Миколайович Загоскін, (1789-1852), Антон Погорєльський (Олексій Олексійович Перовський (1787-1836), позашлюбний син графа Олексія Разумовського, О. Чуровський, А. Шаховський, Антон Свідницький, В Сикевич, П. Раєвський, дещо пізніше О. Стороженко.

4. Українські руські

Згадаємо найбільш відомих класиків народжений в Україні або етнічних українців.
Почнемо з Льва Толстого, в жилах якого текла кров гетьмана Івана Самойловича. Предки Достоєвського протягом кількох віків служили греко-католицьким священниками на Волині.
Данилевський Григорій Петрович (1829-1890) народився в селі данилівна Ізюмського повіту, що на Харкотині, дитинство провів в селі Пришиб, з 10 років жив у Москві. В сім’ї свято почитали традиції української старовини й культури, після того як покинув службу повернувся на Харківщину, спілкувався з Гоголем, написав нариси про Квітку-Основ’яненка та Сковороду, «Спомини про Гоголя», «Листи зі степової дороги», «Біс на вечорницях», «Чумаки», «Слобожани». Відомі такі його повісті та романи: «Мирович» 1879, «Княжна Тараканова» 1883, «Сожжение Москвы» 1886, «Черный год» о Пугачеве 1888. В своїх творах він торкається нестандартних тем і можливостей альтернативного ходу історії. В серії своїх романів про освоєння земель Таврії: «Беглые в Новороссии», «Воля», «Новые места» він показав прагнення до волі й самостійності піонерів нашого степу. В останньому з цих романів показав, що завдяки самостійності й працелюбству вільні люди на вільний землі стали жити заможно. Звичайно, це йому ніяк не могли простити в радянські часи.
Мордовцев Данило Лукич (1830-1905) нащадок запорізьких козаків народився в слободі Данилівна Області війська донського, з 1840 року живе в станиці Ведмедівській, далі в Саратові, там зблизився з Костомаровим, познайомився з Т. Г. Шевченком. З1885 року живе в Ростові-на-Дону. Найбільш відомі його твори: «Царь и гетман», «Сагайдачный», «Сидение раскольников в Соловках», «Великий раскол», «Идеалисты и реалисты», «Лжедмитрий», «Двенадцатий год». В своїх творах він максимально правдиво показує вузлові питання історії.
А. П. Чехова, який народився в українському на той час Таганрозі. Батько Павло Чехов народився й жив у селі Вовча балка на Харківщини, дівоче прізвище бабусі Шимко. Сім’я добре володіла українською мовою. крім своїх численних досить похмурих оповідань він лишив чудову повість «Степ» на українську тематику з не менш чудовою екранізацією нашого земляка Бондарчука. «Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику, прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Т. Г. Шевченко.
Про українське козацьке коріння, Херсонщину й Бериславщину в долі Маяковського сказано достатньо.
Короленко Володимир Галактіонович народився, як і Микола Корольов, на Житомирщині. Писав виключно російською мовою. Серед його творів присвячених Україні: «Історія мого сучасника», «Ліс шумить», «Судний день» «У поганому товаристві», «Сліпий музикант», «Парадокс», «Без язика», «Марусина заїмка», «Сорочинська трагедія», біографічні твори «Мазепа» і «Котляревський». Він не зловживав фольклорним матеріалом, але на відміну від «униженных и оскорбленных», «бедных людей» «на дне», його герої життєлюби й борються з життєвими негараздами. Короленко дружив з П. Грабовським, П. Мирним, М. Коцюбинським, І. Тобілевичем. Його називали совістю нації. Більшовики, щоб переманити його на свою сторону, навіть пропонували йому посаду президента Радянської Росії. На що отримали достойну відповідь. «Не одне покоління сприймало Короленка як свого вчителя і як власну совість», – писав Сергій Залигін.
Аверченко Аркадій Тимофійович народився 15 березня 1881 року в Севастополі, помер 12 березня 1925 року в Празі. Як він сам пише, «дід по матері був отаманом шайки розбійників, тримав під Полтавою корчму». З 15 років потрапив на Донбас три роки працював на шахті. До кінця життя з жахом згадував норови та звичаї цього специфічного регіону. На обкладинці одного з останніх номерів його надзвичайно популярного журналу «Сатирикон» 1918 року було надруковано портрет К. Маркса з таким написом: «Карл Маркс. Родился в Германии 1818. Похоронен в России в 1918».
Анна Андріївна Горенко-Ахматова, народилася в Одесі. Батько походив з козацької старшини. Вона писала «Мій батько х козацької старшини». Київський період у житті Ахматової це тема окремої розвідки.
Максиміліан Волошин теж пишався своїм козацьким корінням і осів у Криму з його хай понівеченою але середземноморською цивілізацією.
На Україні на тодішній Херсонщині в селі Губовка народився й такий одіозний поет – символ холуйства й пристосуванства, – як Юхим Олексійович Придворнов, відомий як Дем’ян Бєдний. Прославився своїми агітками, за що перший із радянський письменників був нагороджений орденом Червоного прапора. Тільки за чотири роки з 1918 по 1921 рік вийшло 40 його віршованих збірок, а тираж книг перевищив видання всіх разом узятих поетів тих часів.
Як і повинно бути, Придворнов жив у Кремлі поруч з вождями. У нього була чудова бібліотека, якою користувався Сталін, залишаючи на сторінках відбитки брудних пальців. Бєдний мав необережність поскаржитися на це знайомим літераторам, і це використав Й. Мандельштам: «Его толстые пальцы, как черви, жирны». Дем’яна не посадили, але настав кінець його карколомній кар’єрі.
Коротку, але вичерпну характеристику його творчості дав Сергій Єсенін – «Агитки Бедного Демьяна».
До ґрунтовної ювілейної збірки 1987 року «Поэзия Великого Октября» включено вірші 162 радянських поетів, з них 24 російськомовних українців.

Далі буде