Антологія світової поезії
В мене є чимало антологій російської поезії, але немає антологій української чи світової поезії. Їх в Радянському Союзі просто не друкували. Отож був приємно вражений коли знайшов у бібліотеці сучасне видання антології світової поезії ХХ століття. Дечим хочу поділитися.
Любовна гра орлів
Волт Вітмен
Йду шляхом, що над річкою (то моя ранкова прогулянка,
то відпочинок мій).
І раптом в прозорості неба мурмотіння почув дивне, я уздрів там
орлину ласку,-
Стрімке спрагле єднання під високими небесами, -
Зсудомлені гострі кігті, вирування живого колеса – там
угорі.
Б’ють чотири крила, два дзьоби стримлять гостро – у шалено
завихрену масу їх, у зливок
ласки поєднано.
У чергування чекань мерехтять карколомні петлі й прямовисні
стрімкі падіння.
Та раптом вони заклякнуть у раптовому зціпленні захитаються
над рікою.
Птахи висять непорушно у знеможені та рівновазі, а потім –
розводять кігті, розділяються для польоту.
І ширяють неквапно – дужі в навісні шляхи самостійні.
І гонитва – кожен за власним.
Переклад В.Коротича.
Балада про Мазепу
Бертольд Брехт.
Тією ж уздою, що твердо тримав він завше,
Його прив’язали до спини його ж таки румака, -
Той гнівно шарпнувся, рідні простори згадавши
І заіржавши, цькований, в темряву поскакав.
Так його прив’язали, аж огирю біль звірячий
Не дозволяв спинитись ані на хвилю одну,
Ще й так, що він нічого крім неба не бачив,
Яке вороним стало, ширшим, дальшим за далину.
Як вірна дружина, огир з ним побивався.
Від навісної зграї рятував його, ніс навпрямки, -
Він судомно пручався, лихих ворогів жахався,
Повіддя глибше вгризалось у кровоточиві боки.
Ввечері незвичайно вигравала небесна чара:
Птаство чуже, вороння й коршаки навздогін
За ним безмовно пливли, як розворушена хмара –
Згори вони пантрували задиханий гін.
Три дні коняка несла його знавісніло,
Нестямно іржала до вічних начал.
Де небо швидше темніло й ясніло.
Де безмір неба – непідвладний очам.
Три дні – мерщій, хутчій, щодуху носили,
Немов три вічності вмах прожогом промчав,
Де небо швидше темніло й ясніло,
Де безмір неба – непідвладний очам.
Три дні він смерті благав, просив, наче раю.
І в небо злетіти не міг, не потрапив з трави.
І птаство дике чатувало, коли він сконає,
Розпачливо кружило над стервом живим.
Три дні, аж поки йому не послабилось путо,
Між небом зеленим і попелиськом трави.
Гей, сварилося вже, скублось, билося люто
Вороння й коршаки над стервом живим.
Він гнав прудкіше – вони за ним, наче горе,
Кричав гучніше – кричали вони як один.
Заступаючи сонце і заступаючи зорі,
Патрували вони його задиханий гін.
Три дні, а тоді сталось те, що й повинно:
Небо мир дарувало, мовчання дала земля, -
Він вимчав таки, одуривши гонитву невпинну,
З конем і степом, з мовчанням і довготерпінням.
Коршаки і небо знайшлися десь опісля.
Три дні він мчав крізь суцільні світанки і смерки,
Вже йому не боліло, до того безсилий зробивсь,
Аж поки, знеможений, не врятувався верхи
Та, ніби до сховку, до забуття не прибивсь.
Переклад Л.Череватенко.
Відповідь запорожців
турецькому султанові
Гійом Аполінер
Царя небесного харцизе
Високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи
Жери-но сам своє лайно
Воно нам в пельку не полізе
Крамарю грецький просмердівсь
Ти люлькою на честь ісламу
І палями обгородивсь
Швидка напала твою маму
І ти в дрислинах уродивсь
Подільський кате струп’я вкрило
Тобі все тіло мов шпориш
Конячий зад свиняче рило
Побережи дурний свій гріш
На масті та святе курило.
Переклад Д.Наливайко
Велемир Хлєбников
* * *
Вночі садиба, чингизхань!
Шуміть, шуміть берези сині.
Зоря нічна ти заратустрь!
А небо синє, ти моцарть!
І хмурість хмар, ти будь Гойя!
Ти, оболок нічних, роопс!
Та сміху смерч промчав лише,
Кігтями криків реготав.
Тоді я ката пострічав
І озирав нічну сміл тишу.
Я вас покликав смілоликих,
Вернуть потоплениць із рік.
Їх незабудь гучніш за крики
Нічному парусу прирік.
Іще добу плеснула вісь,
І вечорова йде громада,
Наснилась дівчина-лосось
В струмках нічного водоспаду.
Хай сосни буря ома має
І хмари налетять – Батиї,
Ідуть слова – мовчання Каїни,
І падають святі оції.
І важкою ходою на кам’яний бал
З дружиною йшов голубий Газдрубал.
* * *
Коли вмирають коні – зітхають,
Коли вмирають трави – засихають,
Коли вмирають сонця – згасають,
Коли вмирають люди – пісні співають.
* * *
Свобода приходить нагою,
На серце кидає квіти,
Веде нас за собою,
І небу ми мовимо ти.
Ми, воїни, жорстко вдаримо
Рукою по твердих щитах.
Хай буде народ государем
Завжди, назавжди, тут і там!
Хай діви ведуть з-за віконця
Між співі про давній похід,
Пісню про підданця Сонця –
Самодержавний нарід.
Можна лише захоплюватися мужністю й зухвалістю К.Шахової за ці переклади.
Радикальний перелом в італійській поезії відбувся десь близько 1910 року і пов'язаний він з футуризмом, однією з найпривітніших авангардистських течій, батьківщиною якої є Італія.
Загалом притаманне авангардизмові прагнення до руйнування «старого мистецтва» і заміна його новим суперсучасним у футуризмі виявилася з агресивною безапеляційністю. Сучасність футуристи сприймали як цілком новий світ, витворений небаченим науково-технічним прогресом, і своє завдання вбачали у творенні мистецтва, зокрема поезії, котре і змістом і формою відповідало б духові й формам цього нового світу.
Трохи пізніше, перед Першою світовою війною, в російській поезії з’являється футуризм, який піддав тотальному запереченню символізм (разом з класичною культурою). Перший імпульс російський футуризм отримав від італійського, але став явищем набагато масштабнішим, потужнішим, розмаїтнішим і, зрештою, продуктивнішим. Власне, це ціла епоха російської поезії, епоха її радикального оновлення, що породило поетів світового рівня й значення – Велемира Хлєбникова (1885-1922), Володимира Маяковського (1893-1930) і Бориса Пастернака (1890-1960). Типово авангардистська течія, російський футуризм відзначається більшою внутрішньою диференційованістю, широтою діапазону художніх експериментів і звершень.
Однією з центральних і характерних постатей російського футуризму був Маяковський. В його позиції і поетичній творчості з особливою наочністю виявилася така риса авангарду 10-20-х років, зокрема футуризму, як поєднання бунту проти застарілого мистецтва з бунтом проти застарілого ладу життя, усвідомлення своєї творчості як «революції в мистецтві», аналогічної соціальній революції. Це, зрештою, приводить до того, що він свій талант ставить «на службу революції» і стає суперзаангажованим поетом.
Програма італійських футуристів передбачала і творення відповідного типу людини, такого собі розкутого супермена технічного віку, але у художньому втіленні він виявлявся цілковито інтегрованим мертвою динамічною матерією, позбавленим внутрішнього змісту, духовних і душевних якостей.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
