Невеселе весілля

Тут справжня одна емоція – це розпука,

А щастячко ні хвилини не гостювало:

У неї очі – суцільна біда і мука,

У нього очі – хижі й масні, як сало.

Навіщо ж вона погодилася так скоро?

Хіба не видно, що йтиме у згіркле пекло?

Всі знають: йому потрібна німа покора,

І це від знущань дружина його померла...

А ця – дівчисько. Тонесенька, як тополя,

І руки – як у маленького дитинчати.

Ніколи старий священик з власної волі

Не став би на шлюб законний пару вінчати.

У погляді – вся печаль царя Соломона

І мудрість, яку збирав, наче хлібні крихти.

З надією він питається із амвона,

Чи знає причину хтось обряд зупинити.

Та всі односельці потупили очі долу:

І ніяково, і соромно їм, і гидко:

Але ж наречена не має родини й дому,

Бо біженка зі страшної війни, сирітка.

Її привезли волонтери, бліду й безсилу.

Усе, що було, лишилося за межею.

І тут вся рідня померла. Лише могили

Стрічали дівча з опаленою душею...

«Та якось Господь управить», –

так думав кожен

І ладен був стрімголов з весілля тікати.

Одна лиш самотня бабця молилась: «Боже,

Коли не вживуться, я відпишу їй хату...»

Вірш весілля, вірш сирітка.