Катари – "чисті"

(Еволюція духу)

Лангедок був суверенним південним графством від Піренеїв до Швейцарії, включав Альбу, Тулузу, Фуа, Паркассон. Тут, в місці збереження чаші Граалю, поступово формується християнство, що різниться від римського католицизму. Священна чаша на провансальській мові – «грааль». Грааль виступає як подвійний символ: посудина чистої крові й чаша містичного осіяння. А ще це ріг достатку та магічний камінь алхіміків. Він також символізує певне лицарське начало і повинен був, як про це мріяли тамплієри, стати емблемою очищеного християнства,.

Катари (альбігойці) – релігійна секта на півдні Франції, відома за подіями 12–13 століть. В катарському русі з’єдналися три гілки. Послідовники Марії Магдалини, що сповідували себе дівами-нареченими Христа. До них приєдналисся вигнанці – спадкоємці древніх мудреців Вавілону, Єгипту і Парфенії: гностики, орфіки, маніфеї, софіти, кабалісти. Ще до них у Х столітті приєдналися болгарські богоміли.

Катари сповідували віру, близьку до маніхейства. Вважали Бога відповідальним лише за духовний світ – світ добра, а матеріальний світ, тобто світ зла, вони вважали створеним дияволом. Для катарів головне – символ віри й праведний спосіб життя. За їхнім вченням, царство Боже не в цьому світі, а в невидимому світі Бога, який є світло і любов. Коли душа людини матеріалізується в тілі, вона проходить своєрідний іспит. І лише від самої людини залежить, кому вона буде служити й кого слухатися. Вони не визнавали Трійцю, хрест для них – це не символ віри, а знаряддя страти Христа. Серед них виділялися досконалі, серед яких були уславлені філософи, лікарі, астрономи, поети.

Символом для катарів стала Божа Діва Марія, яку вони ототожнювали з Церквою Любові. Відголоски цього поклоніння Жінці – Прекрасній дамі як олицетворенню святості – ми знаходимо у вченні Володимира Соловйова, під впливом якого знаходилися майже всі поети Срібного віку.

Є документальні свідчення, що катари були прихильниками більш давньої традиції, яка передавался з уст в уста, вони були істинними послідовниками вчення апостолів. Жан Гіро в своїй праці про інквізицію пише, що катари володіли якимись дуже давніми текстами. Вони вважали Папу Римського намісником диявола на землі.

Цей центр вільнодумства та праведності був як більмо в оці Папі римському й королю Франції, між якими були напружені відносили, але об’єднувала їх ненависть до праведності та багатства катарів.

Як завжди, багатство та працелюбство півдня приваблювало ледачу й вічно голодну північ. В 1209 році почався спільний хрестовий похід Інокентія Третього та Філіпа Другого. Понад сорок років тривала ця загарбницька війна, в якій загинуло майже 50 тисяч християн. В 1229 році граф Тулузький змушений був піпідписати Паризький трактат про перехід Лангедока до Франції.

Врешті лишився останній оплот катарів, замок Монсегюр, розташований на скелі в отрогах Піринеїв. В давні часи тут знаходилося святилище древніх богинь. Влітку 1243 року хрестоносці оточили Мансегюр. Оборона цього міста-фортеці, де було всього п'ятнадцять рицарів та близько сотні воїнів, тривала кілька місяців. Врешті 16 березня 1244 загарбники притягли й поставили на узвишші метальні снаряди. Досконалі зрозуміли, що надходять останні дні Монсегюра. «Ми помремо мужньо й достойно, як борці та пророки, не осквернимо свої руки людською кров’ю». 257 досконалих загинули, але не взяли в свої руки зброю. Навіть в останні дні облоги до них влилося ще 16 нових досконалих, які вибрали вірну смерть. Але до цього їм удалось відправити кілька підвід з цінностями до Іспанії.

Двісті досконалих, облачених у білий одяг, урочистою ходою з сяючими обличчями входили в ропалений інквізиторами вогонь зі словами «Бог є любов». За сказаннями, тут же над вогнищем розлилилося благоухання, а вогонь став перкидатися на інквізиторів, що стояли поблизу. Ще до 1320-х років у Лангедоці зберігалися окремі групи катарів.

26 катарів вислизнули з оточеного Монсегюра, але наткнулися на королівський патруль. Воїни прикрили досконалих, з яких троє теж підняли мечі, але, не проливаючи чужої крові, самі кинулися на мечі ворога й загинули. Під час цієї сутички четверо досконалих змогли винести святині.

Із чотирьох досконалих залишилося лише двоє, Климен та Юг, які винесли ковчег та магічний жезл. Двоє інших, Екар та Енвіль, з мечами лишилися на вході в зал «Орган Ахерона».

Климен пішов на захід до барона де Юссена, який і надав йому караван з супроводом. Юг пішов до Пейра де Карданеля, співця Донни Любові. Красень паж Юг залишився при дворі графа Раймунда, де вітало все містичне й де уміли насолоджуватися життям. Крізь дим і пролиття крові сяяли лучезарні очі Діани і звучали пісня світанку – Альби. Пізніше в землях графа де Фуа знайшов свій прихисток король трубадурів, Пейра де Карданель.

Трубадурів та альбігойців об’єднало спільне горе, спаяла спільна ненависть. Вони співали одні пісні, билися спина до спини й горіли на одному вогнищі.

Папа заборонив будь що писати про катарів. Але він нічого не зміг зробити з бардами та менестрелями, які стали хранителями, в тому числі, переказів про Грааль. Лише в Англії, де вплив папства був значно меншим, почали виходити перші письмові оповіді про Грааль та лицарів Круглого Столу. Так сформувалося як би два центра збереження якщо не самого Граалю, то пам’яті про нього – південь Франції та Велика Британія, де є своя гора Монсальват. Саме на основі цих легенд знаменитий німецький меннезінгер 13 століття Волфан фон Еклюбах написав свій роман «Парцевіль», яким відкрив цілу серію романів про лицарів Круглого Столу.

Алфред Розенберг в своїй книзі «Міфи двадцятого століття» зрівнює Монсегюр з британським Монсальватом – Горою Спасіння, де знаходиться священний Грааль лицарів короля Артура. Вважається, що Йосип Арамейський, полишивши Марію в Лангедоці, здійснив мандрівку до цієї гори.

Дослідником Монсегюра був німець, професор Отто Ран. В лабіринтах під горою йому вдалося знайшов 11 висохлих мумій – все що лишилося від захисників досконалих, які прикрили своїх братів. Там він знайшов чашу темно-червоного кольору, виготовлену з метеорного заліза, і спочатку вважав, що це це і є Чаша Граалю, але невдовзі був розчарований своєю знахідкою й продовжив свої пошуки.

Він випустив у 1933 році книгу «Хрестовий похід проти Граалю», а дещо пізніше «Люциферів двір Європи». Історією катарів цікавилися в Ананербе – інституту по вивченню родового спадку. В 1937 році Рану надали стипендію від Ананербе. Він почав нові розкопки на Монсегюрській горі. Але Ананербе й Рен не знайшли спільної мови. До того ж у нього начебто знайшли єврейське коріння. В цей час він писав книгу «Орфей, або Подорож в пекло і назад», яка безслідно зникла. В одному із останніх листів він писав: «Терплячій, ліберальній людині, такій як я, неможливо жити в такій країні, якою стала моя баьківщина».

13 березня 1939 року його знайшли на Тірольській гірській вершині. Він сидів зі спокійною посмішкою на обличчі. Офіцйне свідоцтво про його смерть було таким: «Отто Ран покінчив життя самогубством, прийнявши ціаністий калій. Причина – зміна психіки на політико-містичному ґрунті».

Свого часу він писав про катарів: «Їхнє вчення дозволяло самогубство, але запевняло, що людина може покласти край своєму життю не через відразу, страх чи біль, а тільки з метою повного звільнення від матерії».

В липні 1943 року в Монсегюр прибула нова експедиція, яка працювала до весни 1944 року під охороною вишінської поліції. Навіть в березні 1945 року Розенберг просить грос-адмірала Деніца надати підводний човен для проведення якоїсь секретної експедиції.

Є свідчення, що результати розкопок та майже всю документацію, яку вів Отто Ран за життя, у 1945 році нацисти вивезли до Антарктиди на секретну базу Нова Швабія.

Діяльність Ананербе була дуже активною на Півдні України – від Нікополя до Кам’яної Могили, але це вже тема іншої розмови.