Маруська на війні

Оповідання про танкиста-дівчину, з часів Великої Відчизняної війни. Віталій Шевченко.

Маруська встигла ще натиснути на курок, як танк здригнувся від попадання снаряду і став. Вона відчула, як заболіла ліва нога. «Поранили!» – майнула думка. Ще побачила, як внизу за кермом сидить з похиленою головою нерухомий Санько Щупак. Десь поруч заволав стрілець-радист Мишко Хюбнер:

– Горимо!

Все в танку зайнялось, і Маруська кинулася до верхнього люку, встигла відкрити його, вибралася з танку і звалилась униз на землю: горіла спина, вона намагалася погасити її, катаючись по землі.

З танка було ще чути зойки Мишка, а потім вони затихли. Поруч горів німецький танк, який вона останнім снарядом встигла ще підбити, а біля нього теж катався по землі німецький танкіст, збиваючи з себе полум’я.

Вона здерла з голови шолом і схопила німця за тулуб, повернула його спиною до себе і погасила полум’я на спині.

Німець очманілими очима дивився на неї.

– O, mein Gott! – перед ним була дівчина в комбінезоні, з нагородами на грудях, на плече у неї звисала коса. – Danke sch?n! Danke sch?n!

– Давай, паняй до своїх! – сказала вона, і той закивав головою, відповзаючи кудись убік.

Десь бив кулемет, прострілюючи навколо весь обшир. Піднятися не можна було. Вона намацала ліву ногу – щось гаряче, подивилася на руку. Кров. Таки зачепило. Дістала ножа, розпанахала ліву штанину, бинтом перев’язала рану,  зупинила кров. І поповзла до своїх, – добре, що навколо нікого не було. Стрілянина не вщухала. Згадала Мишка із Саньком, схлипнула. «Такі хлопці!»

Позаду загуркотіло, – припала до землі, озирнулася. На неї насувався якийсь наш танк. Відступав. Встигла скотитися у лощину. Танк прогуркотів повз неї, зрідка стріляючи з гармати кудись назад по німцях.

Маруська вже з лощини не вибиралася, повзла по ній, так було безпечніше. Вона швидко плазувала назад до своїх у тил. Ще в училищі командир учбового взводу, Терентьєв, навчив їх, дівчат (двоє були серед хлопців, вона і Анжела Кріхоть) вірно плазувати.

На заняттях він зарепетував до них:

– Що ви повиставляли попи у небо? Гітлер бачить їх із самого Берліну!

Він впав біля них на землю і поплазував поруч, швидко перебираючи ногами і руками:

– Ось так! Ось так!

Тепер вона робила так само і скоро вперлася в закінчення улоговини. Стрільба ущухла. Вона підняла голову, побачила поруч той самий танк, а біля нього командний пункт, звідти лунав вереск якогось начальника. Маруська обережно піднялася і скотилася униз у траншею.

– Ось іще герой! Героїня! Мать вас туди-сюди! – якесь цабе із біноклем на шиї, відстав від виструнчувшогося перед ним Тодося Зайка, командира танка, що точився назад, і переключився на неї:

– А чому ти не добила німця, а відпустила його? – білі очі командира дивилися скрізь неї.

– А ти горів у танку? Пошол на хер! – визвірилася Маруська.

Цабе остовпіло, з ним ніхто ніколи так не розмовляв.

– Ти... ти... – він почав хапатися за кобуру на боці, – я тебе... зараз...

Невідомо як у Маруськи в руці з’явився пістолет:

– Якщо витягнеш нагана з кобури, застрелю! – зле блиснула вона  очами на тилового щура, і було видно, що вона так і зробить.

Позаду перевірника мовчки замахав руками командир полку, майор Шіман, мовляв, помовч, дурепа! Та було вже пізно.

Начальник пополотнів і скреготнув зубами:

– Арештувати і в штрафбат!

Збоку звідкілясь вийшов тихий особист, простягнув руку до Маруськи:

– Здайте зброю!

І Марусьці прийшлося підкоритися. Мовчки віддала пістолета і пішла, кульгаючи на ліву ногу, за особистом, в оточенні двох солдатів із автоматами, які дивилися дулами у обгорілу її спину.

Привели в якусь розбиту халупу, в розтрощеній кімнаті з повибиваними вікнами, посередині підлоги був отвір, під ним знаходився підвал.

– Лізь! –  сказав до Маруськи один із конвоїрів, низенький солдатик із вузькими східними очима.

Із білого світу вона пірнула у темний світ підземелля, було не звикати, так робилося десятки разів у танку. Коли очі призвичаїлися до темряви, побачила, що хтось сидить під стінкою. Поворухнувся, почула чоловічий голос.

– Закурить не найдется?

– Не палю! – відрізала Маруська.

– Ти ба, дівчина. – засміявся невідомий. – Приємне товариство!

Маруська мовчала, не було бажання спілкуватися.

– Мене звати Славком. Капітан. – відрекомендувався невідомий. – А тебе?

– Маруська. Молодший лейтенант, – знехотя відповіла Маруська.     

– Марійка, значить. Гарне ім’я, – посміхнувся новий знайомий. – А за що тебе у цю анахтемську нору запроторили?

Від цього приємного голосу Марусьці розхотілося грубіянити, як це робила вона завжди на залицяння невідомих. Зітхнула:

– Та ось порозмовляла з одним. Тепер отут. А ти?

Капітан ворухнувся біля стіни, наближаючись до неї, і Маруська зразу прийняла рішучі дії:

– Ти... того... не наближайся... бо поріжу... – і в руках у неї заблищало лезо ножа.

– Не бійся! – засміявся капітан. – Я сам такий!

– А якщо такий, то не лізь! – відрізала Маруська.

Тут зверху відкрилася ляда, і хтось звідти крикнув:

– Давай выходи! – Наверху капітан виявився симпатичною молодою людиною у гімнастерці без погонів. Він теж роздивився Маруську і здивовано свиснув:

– Ти диви, ще й поранена!

Тут до них підійшов особист і хотів зірвати з Маруськи погони, але подивився на її нагороди на грудях і сказав:

– Зніми сама!

Маруська зняла погони і віддала особисту. Той сказав:

– Зараз здамо вас у штрафбат.

Потім подивився на капітана і додав:

– На чотири місяці. Пішли.

Капітан розсміявся:

– А хотіли розстріляти!

Маруська зупинилася:

– Як розстріляти?

– А отак! – капітан повів рукою від живота в різні сторони, імітуючи стрілянину з автомата.

Тільки тепер до Маруськи дійшло, що сталося з нею, і навіть нога перестала боліти. Їм ще повернули пістолети.

Назустріч потрапились конвоїри з якимось солдатом, і особист залишився з ними, а їх повів далі отой низенький солдатик із вузькими східними очицями.

Та довго йти не довелося. Назустріч їм потрапив віліс. Стояв, скособочений, під якимось деревом, а поруч хтось лежав, накритий шинелею.

Коли проходили мимо, їх зупинили. З гурту військових вибіг заклопотаний офіцер, погонів не було видно під плащ-наметом, і стурбовано спитав:

– Хтось вміє водити машину?

– Я, – сказала Маруська.

– Йдемо за мною! – наказав військовий.

Тут спробував втрутитись друг калмицьких степів:

– Моя отвести... штрафбата...

Але військовий гримнув на нього:

– Приказ комдива... – і кивнув у сторону зграйки офіцерів, що нетерпляче чекали неподалік. І сержант підкорився і повів капітана далі. Той ще замахав Марусьці, віддаляючись. Отаке!

Військовий підвів Маруську до офіцерів, доповів:

– Товарищ генерал! Шофер есть, – і відійшов убік.

Старший серед них критично оглянув Маруську:

– Машину вмієш водити?

– Так точно! – відповіла Маруська.

– Яке звання? – бо Маруська так і стояла у комбінезоні, і ще без погонів.

– Молодший лейтенант! – відрапортувала Маруська.

– Добре. Танкіст?

– Так точно!

– Горіла в танку?

 – Да... – зітхнула Маруська, нічого доброго в цьому не було.

– Будеш водієм. – Він покосився туди, де лежав хтось під шинелею, зітхнув. – Треба швидко звідси поїхати, поки німці не помітили. 

– Єсть! – відповіла Маруська, занурюючись у звичну і зрозумілу для неї справу.

Вона обійшла віліс, одне колесо було пошкоджено. Сіла за руль, включила мотор, –запрацював, добре. Злізла з сидіння, звернулася до того, що підвів її до комдива:

– Допоможеш. Де монтировка? Домкрат? – той побіг до віліса, дістаючи інструмент.

Зняли удвох запасне колесо, почали міняти пошкоджене. Робила вона все красиво і швидко. Ті, що стояли збоку, замилувалися нею.

Нарешті все було готово. Вона відкрила дверцята, сказала:

– Сідайте!

А сама до керма. Генерал сів біля неї:

– Як звати?

– Маруська! – вихопилося у неї.

– Марія, значить. Молодець! Будеш у мене водієм.

Маруська розвернулася і швидко поїхала по дорозі від дерева, там залишилося двоє біля того, накритого шинелею.

– Бери прямо до он того ліска! – наказав генерал.

Та Маруська туди не поїхала, трошки взяла ліворуч, об’їджаючи.

– Виконуй команду! – рявкнув генерал. Але з ліска обстріляли їх. І Маруська ще далі відвернула віліс від ліска.

У машині всі попригиналися. Навіть генерал пригнувся за склом. Тільки Маруська петляла по дорозі, щоб тим важче було в них поцілити.

– Звідки здогадалася? – спитав генерал.

– Гайвороння піднялося, – коротко сказала Маруська, пильно дивлячись уперед.

Під’їхали до розбитого села, тут був штаб дивізії.

– Ось тут зупини! – наказав генерал і  вискочив з віліса. – Петров!

– Єсть! – кинувся до нього той, що був у плащ- наметі.

– Переодягнути! – генерал кивнув на Маруську.

– Єсть! – козирнув Петров.

Генерал із офіцерами пішов у штаб до хати, а Петров звернувся до Маруськи:

– Ну, пішли, лейтенанте, зі мною. Бачиш, ти сподобалася генералу!

– Я солдат, а все інше мене не стосується! – відрізала Маруська.

По дорозі вони ще зайшли в медсанбат і там обробили рану і перв’язали. Виявилося, що рана не важка, слава Богу. Петров привів Маруську в якусь хату і сказав старшині, вусатому підтоптаному чоловічкові:

– Гармашенко, ось тобі лейтенант, одягни її, як свою доньку.

– Буде зроблено, товаришу капітане!

– А потім відведеш її на кухню. Хай пообідає. – Хотів поплескати Маруську по щоці, але, зустрівшись з її поглядом, передумав і пішов кудись по своїх справах.

Гармашенко підібрав Марусьці одяг, щоб їй не заважати переодягатися, виходив з кімнати, потім ввічливо стукав  у двері, повертаючись. Дивився на молоду дівчину у захисному френчі, кивав головою:

– Як тобі у всьому цьому гарно!

Тримав перед нею дзеркало, Маруська перед ним крутилася на всі боки, їй самій  сподобалося, – трошки отут підшити, а там підібрати, – ну, вона це потім сама зробить.

Наостанок Гармашенко простягнув їй лейтенантські погони, піхотинця.

– Ні, – відвела вона його руку, – мені треба молодшого лейтенанта і танкіста.

Старшина похитав головою:

– Дочко, якщо ти сюди попала, то будеш лейтенантом, вони тут зроблять. Тобі самій краще, подалі від передовій. Вцілієш.

– Ні, – рішуче мотнула головою Маруська, – я тут на чотири місяці, а потім повернусь до своїх.

– Якщо ти сподобалась комдиву, то він тебе так не відпустить, – сказав старшина.

– Подивимось! – не погодилась Маруська. Вона тут не збиралась затримуватися.

– Як знаєш, – не став сперечатися бувалий Гармашенко.

Коли Маруська привела себе у порядок, він повів її на кухню. Йшли по селу повз якихось хат, звідти виглядали солдати, зрідка офіцери, дивилися на Маруську, та їй було байдуже, хотілося їсти, та трошки боліла нога.

В якійсь хаті, куди її привів Гармашенко, у великій кімнаті, стояли обшарпані столи, і ще один дід, теж із старшинськими погонами, чаклував над варивом, – смачний дух ударив Маруську у ніздрі, коли вони відкрили двері.

– Стецюк! – гукнув Гармашенко до діда, – накорми дівчину. А я піду, – звернувся він до Маруськи. – Коли що буде треба, дочко, приходь! – З тим і пішов.

Дід приніс від кухні повну миску борщу, який смачно пахнув, і поставив перед Маруською:

– Їж, дочко!

У Маруськи, яка не їла цілу добу, звело шелепу, так хотілося їсти. Вона підтягнула до себе миску і без зайвої тяганини взялася до борща. Дід з кухні знову приніс таріль і поставив перед Маруською. Там червоніла смажена картопля із великим куснем м’яса. Маруська зачаровано дивилася на них. Вона такого не їла стільки, скільки була на фронті.

– Це мені? – перепитала вона діда.

– Тобі, тобі, донечко, – хитро посміхнувся до неї дід, - може і чарчину?

– Ні, – рішуче мотнула головою Маруська, – краще чаю.

– Ну, як знаєш, – схвально сказав Стецюк і пішов до печі.

Коли Маруська вже розправилася з борщем і підтягнула до себе таріль із дивом на ній, Стецюк приніс їй ще кави. Вона зачаровано втягувала в себе запах невідомої рідини, такого вона ще не пила у своєму куцому житті.

– Вечеряти прийдеш сюди у вісім годин, – сказав їй Стецюк, коли вона зібралась йти.

На вході вона зіткнулась із Петровим, він був не сам, а з якимось солдатом.

– Вже пообідала? – спитав він і, не чекаючи відповіді, додав: – Ось Грищенко відведе тебе до хазяйки. Зупинишся у неї, поки ми будемо тут. Влаштуєшся, а потім прийдеш до штабу, бо комдив, може, захоче кудись поїхати. Добре? – і знову, не чекаючи відповіді, кудись побіг.

Маруська так і зробила.  Цей Грищенко ще допоміг їй знайти комбінезон, бо в спідниці не наїздишся.

Влаштувалась у хазяйки, тітки років п’ятидесяти. Та співчутливо дивилася на Маруську: така молода і вже воює. Дала їй нитки та голку, і Маруська швидко привела у порядок свою одіж, потім перевдягнулася у комбінезон і пішла до штабу.

Її віліс стояв там, де вона залишила. Швидко його вимила, обійшла навкруги, сіла, завела мотор – слухається; потім різко поїхала уперед, загальмувала, швидко розвернулася вліво, роблячи коло, – нормально; теж саме зробила вправо – ага, той, під шинелею, добре знав свою справу.

На ревіння мотору з штабу вибіг Петров. Квапливо замахав руками:

– Що ти робиш? Припини! В штабі йде нарада. Не заважай.

Маруська зупинилася і, коли він підбіг до неї, сказала:

– Мені потрібно запасне колесо.

Потім додала:      

– Два.

– Хай Грищенко тебе відвезе на склад. І не крутись тут перед штабом, а стань мовчки десь поруч.

Грищенко сів біля неї у віліс і зачудовано дивився на Маруську:

– Ти тут така в перший раз. А то всі до тебе якісь барині. Нічого не вміють, – і він приязно посміхнувся їй.

– Яка така? – спитала вона.

– Ну... – знітився Грищенко, – той... пепеже... комдива...

Маруська загальмувала так, що Грищенко вдарився головою о вітрове скло.

– Ти дивись мені... – гиркнула на нього Маруська, – добалакаєшся, що пришию... – Вона намацала ножа у себе на боці. – Ще скажеш таке, вижену з машини.

– Всі говорять, – виправдовувався Грищенко.

– Я тут на чотири місяці... у штрафбаті... а потім повернуся до своїх, зрозумів?

– Так, зрозумів, – погодився Грищенко: хай самі розбираються, не його солдатське це діло.

Але Маруська це так не залишила. Прилаштувавши на складі запасне колесо ззаду до віліса,  вкотила разом із Грищенком ще одне, третє і кинула під заднє сидіння. Отепер все було гаразд. Сіла, розвернулася і поїхала до штабу. Там загальмувала перед самим входом, так, що вартовий відскочив убік і хотіла йти у штаб, але вартовий не пустив:

– Ніззя! Пароль!

– Поклич Петрова! – насупилась Маруська. Та Петров сам вискочив з хати на гамір.

– Знову ти? – почав він.

Та Маруська не дала йому і слова сказати.

– Відправляйте мене у штрафбат. Я тут не хочу залишатися! – визвірилася вона на Петрова.

Той остовпів:

– Ти що, який штрафбат, сам комдив наказав... – повторював він розгублено.

– А мені начхати, що він наказав... Я отримала чотири місяці штрафбату, відбуду – і знову до своїх, танкістів, – не здавалася Маруська.

Петров уважно подивився на дівчину, що стояла перед ним: за два роки війни він таке бачив уперше. Розгнівані великі блакитні очі сердито метали іскри, маленькі губи тремтіли від образи. І Петров здогадався.

– Нікого не слухай. Я цьому Грищенку впаяю за довгий язик. Наш комдив порядна людина. У нього діти такі, як ти. Йому сподобалося, як ти швидко орієнтуєшся, і все. Нічого не думай, – лагідно сказав він Марусьці. – А якщо хтось буде до тебе приставати, скажи мені, я швидко навчу його розуму.

– Пішов ти! – сказала вже Маруська тихіше. – Я і сама справлюсь.

Тут вийшов із хати комдив:

– Машину! – наказав він.

– Машину! – повторив Петров, і Маруська побігла до віліса. Завела його і понеслась до комдива, одночасно розвертаючи віліса тим боком, де сидить генерал, і стала перед ним як вкопана. Перегнулася через сидіння і відкрила дверці для нього:

– Сідайте, товаришу генерал!

Але той не сів, обійшов навколо віліса, обдивився його, зазирнув на заднє сидіння, помітив третє колесо, схвально кивнув, тільки тоді сів поряд. За ним умістилися двоє військових, – погонів не було видно, мабуть, помічники комдива, третім притулився Петров. Колесо їм заважало, але вони змовчали.

– Їдемо у штаб армії, – наказав комдив, – у Степне. Петров, покажи карту.

– Не треба, – сказала Маруська, – я там була. Знаю дорогу.

Їхали мовчки. Комдив зосереджено про щось думав. Задні мовчали. «Мабуть, якісь неприємності», – вирішила Маруська. Назустріч їм попадалися команди солдат, проїхала колона танків, з люків виглядали танкісти, Маруська помахала їм рукою, комдив покосився на неї, посміхнувся і промовчав.

У Степному двічі зупиняли, питали пароль, потім вони під’їхали до школи, там знаходився штаб армії. Маруська зупинилася біля входу, почекала, поки приїжджі, разом із Петровим, зникли за дверима школи, і від’їхала убік, стала так, щоб було видно вхід.    

Тут до неї причепився начальник охорони, капітан із злими очима, визвірився на неї:

– Віджени машину з двору, демаскуєш штаб!

Маруська подивилася через плече капітана на ганок школи, там хихотіли якісь дівиці.

– А вони? – спитала, ховаючи посмішку.

– Не твоє це діло! – відмахнувся капітан.

– Не тикай, бо тикало обірву! – Маруська залишила за собою останнє слово і переможно виїхала з двору. Капітан стояв, як зачарований стовп. Так з ним давно ніхто не розмовляв.

Стоячи у провулку, Маруська побачила, як до штабу швидко йде її командир, майор Шіман. Вона вискочила з віліса і кинулася до нього:

– Товариш майор!

Той здивовано озирнувся: хто це до нього гукає? І побачив Маруську, зрадів:

– Що ти тут робиш?

– Вожу командира дивізії.

– Оце добре! – він поплескав її по плечу. – Будь стриманіша на язик. Не давай собі волю. Я тебе знаю.

– Я відбуду чотири місяці і повернуся до вас, – сказала Маруська.

Шіман посерйознішав:

– Дівчинко, тримайся за це місце, якщо так вийшло.

Він нахилився до Маруськи, пригорнув до себе:

– Бережи себе! – і пішов.

Від несподіванки Маруська розгубилася і стояла мовчки, дивилася, як майор швидко крокував до штабу, потім зник за дверима.

Тут її і знайшов Петров.

– Зараз будемо їхати, – сказав він і простягнув їй букетик польових квітів назбирав за штабом.

– З чого б це? – наїжачилась Маруська, але квіти взяла, піднесла їх до обличчя.

Петрову було тільки видно її очі, які за увесь час їхнього знайомства подивилися на нього в перший раз лагідно. Їй ще ніхто ніколи не дарував квітів. Але тут же взяла себе в руки.

– Бачила свого командира, попередила його, що повернуся назад через чотири місяці! – доповіла вона Петрову.

Той не захотів з нею сперечатися і спитав:

– Слухай, Мусинько, а що ти робила до війни?

Несподіване звернення вибило Маруську з рівноваги. Вона розгубилася, та і розповідати було нічого втекла з ФЗУ на фронт. Там весь час ходила голодна, хоча і тут іноді було непереливки.

Петров із цікавістю дивився на неї, і несподівано для себе Маруська сказала:

– Нічого гарного в мене до війни не було… Сирота я… хто не йде, той і скубне… – дістала ганчірку і стала занадто старанно витирати і без того чисте переднє скло.

Петров закашлявся, не знав що робити. Але тут із штабу стали виходити командири і швидко розходитися до машин. І Маруська завела віліс і рвонула назустріч комдиву і стала перед ним, як вкопана. Він плигнув на своє місце, за ним вдерлися його помічники, поїхали.

Маруська перша вискочила з села. І дуже вчасно. Бо коли вони в’їхали у лісок, над ними низько пролетів «мессер», відшукуючи здобич. І десь позаду через хвилину прогуркотіли вибухи.

Та Маруська не стала виїжджати на дорогу, так і неслася по одному тільки їй відомому шляху. Комдив покосився на неї, але на цей раз промовчав.

Коли приїхали до штабу, і виходячи з віліса, він сказав:

– В мене ще такого водія не було... – і, помовчавши, покликав: – Петров!

– Єсть, Петров! – гаркнув позаду Петров.

– Оформити документи на лейтенанта, – наказав комдив і пішов до штабу.

– Молодець! – хлопнув Маруську по спині начальник штабу, виходячи з віліса. Те саме зробив і заступник командира дивізії по політчастині, посміхаючись приязно до Маруськи.

– З тебе могорич! – засміявся і собі Петров. – Обмиємо ввечері на вечері. – Хотів теж поплескати Маруську, та в останню мить не наважився.

– А куди ставити машину? – спитала ще Маруська.

– Став біля своєї хати, – наказав Петров. – Якщо буде потрібно, я тебе викличу, – і пішов теж до штабу.

Відверто кажучи, Марусьці була приємна подібна увага з боку начальства. Раніше з нею такого не було, в ФЗУ вона завжди потрапляла в якусь пригоду, і майстер їхньої групи, старенький Іван Демидонтович, тільки те і робив, що визволяв її з різних халеп. А тут, на війні, було як на війні: подалі від командирів – собі краще.

Поставивши віліса у подвір’ї під старою яблунею, Маруська пішла до хати. До вечері була ще година, і вона швиденько наносила воду з колодязя, підігріла її і налляла у балію, яку принесла і поставила прямо на підлозі біля груби господиня.

Маруська, не звертаючи на неї ніякої уваги, скинула з себе одяг, пірнула у теплу воду і завмерла в ній , насолоджуючись.

– Боже мій! – сказала господиня, – одна шкіра і кості. Але якщо відгодувати тебе, то будеш файною дівкою. – Вона вийшла з кухні, потім повернулася з якоюсь білизною.

– Це в мене залишилося від дочки, – вона зітхнула і додала: – Теж десь воює.

Вона ще помила спину Марусьці. А білизна не підійшла, дуже вже була завелика. Хотіла повернути господині, але, подивившись на неї, додала:

– Добре, я перешию.

Потім перев’язала рану, одяглася, заплела своє волосся у дві коси і на очах у господині перевтілилася у гарну дівчинку. Та зітхнула:

– Що це діється! Таких молодих і гарних, і на війну...

Та Маруська не дуже прислухалася до неї. Вона ще випрасувала свою гімнастерку і спідницю, а потім подумала і начепила на гімнастерку свої ордени. Господиня розвела руками:

– Боже, та ти ще й героїня!

Зробивши всі свої справи, Маруська пішла до кухні, де чаклував Стецюк. Там, в їдальні, вже був Петров, він сидів за столом з якимось двома дівицями у військовій формі, які гучно гиготіли, розмовляючи про щось із ним.

Петров побачив її і замахав руками:

– Йди сюди!

Маруська наїжачилась і хотіла сісти окремо, але передумала.

– О, це новий водій комдива! – із цікавістю дивилися вони на Маруську. – Петров, де ти знайшов її?

Петров хотів щось сказати, але стримався:

– Де треба, там і знайшов.

Дівиці, оглянувши критично Маруську, її ордени, пхикнули і пішли, сказавши наостанок:

– Петров, приходь до нас, перев`яжемо…

А Стецюк вже ніс вечерю: 

– Що будеш пити, дочко?

– Горілочку! – засміявся Петров, підсунув до неї ще одну стопку і налляв туди оковитої, та Маруська рішуче замотала головою:

– Ні, не п`ю!

Тоді Петров і свою стопку відсунув убік.

Маруська засміялася і сказала Стецюку:

– Оте, що ви давали на обід.

– А-а-а, – здогадався Стецюк, – каву! Зараз, зараз, дочко, принесу.

Потім, коли перед нею стояла кава, вона втягувала в себе пахощі невідомого для неї напою і насолоджувалася. Ось би так завжди!

Петров, на диво, сидів навпроти тихий і стриманий, дивився на її зачіску, на кіски, що розметалися по її плечах, на ордени, що виблискували на грудях, і добра посмішка не сходила з його обличчя. Маруська здивовано озирнулася – ні, поруч нікого немає – і спитала Петрова:

– Що таке?

Він тихенько засміявся:

– Та так... – не хотів якимось необережним словом зіпсувати вечерю.

Вона уважно подивилася на нього і спитала:

– Слухай, Петров, а я про тебе нічого не знаю. Ти ким був до війни?

– Студентом. Вчився.  А взагалі я кубанський козак. З Кубані.

Маруська згадала Івана Демидонтовича і рішуче поправила:

– Найкращі козаки це були запорозькі козаки. Ось!

– Вірно, – погодився Петров, – а кубанські козаки нащадки запорозьких.

Маруська удоволено зітхнула, виходило так, як казав колись старенький Іван Демидонтович:

– Ти, Маріє, стримуй себе. Ти ж дівчина. Бо десь ходить по світу твій запорозький козак.

Та Маруська не втратила пильності:

– А ти жонатий?

– Ні, – замотав головою Петров.

– Брешеш! – без всякої дипломатії сказала Маруська.

– Та ти шо! – образився Петров і поліз в карман гімнастерки за офіцерською книжкою. – Дивись, нічого немає.

– Знаю вас, брехунів, – не погодилася Маруська. – Он у моєї подруги, теж лейтенанта, Клавки Пшонки, було навіть весілля з якимось офіцером, з фіксою. Зробили записи, відгуляли, а на другий день він втік, нікого і нічого. Клавка так ревла, ми її ледве заспокоїли.

Маруська підозріло подивилася на Петрова:

– А у тебе фікса є?

– Яка фікса? – здивовано перепитав Петров.

– Показуй зуби! – не здавалась Маруська.

Вона подивилася один бік зубів, потім другий. Рівні і білі. Фікси не було. Задоволено підкреслила:

– Немає!

– Ось бачиш. Не брешу, – теж задоволений сказав Петров. Пройшов найсуворішу перевірку!

Вночі Марусьці приснився дивний сон. Вона сиділа у танку і неслась кудись у простір. А по бокам стояли комдив, начштабу і сам Петров і схвально махали їй. І від цього в неї переповнювалися від гордощів груди, і вона ще швидше розганяла бойову машину. 

Вранці довго лежала у ліжку і думала, до чого б цей сон. Знову згадала свого вчителя:

– Як сниться бійка, то хтось прийде в гості!

І Іван Демидонтович як у воду дивився.

Вранці біля віліса Маруська зустріла заклопотаного Петрова. Він розгублено сказав Марусьці:

– Йдемо, тебе викликає начальник штабу.

– А чого? – спитала Маруська.

– Та там таке! – не схотів говорити Петров і махнув рукою.

В кабінеті у начальника штабу все швидко роз`яснилося. Начальник штабу, сивий, кремезний чолов’яга, вийшов з-за столу, уважно подивився на Маруську, яка завмерла перед ним, і сказав:

– Прийшов наказ із штабу армії передати вас у штрафбат.

Маруська розгублено мовчала.

– Ми з Антоном Семеновичем порадились і вирішили вас, лейтенанте, не віддавати. Я вже направив до них донесення, що ви загинули учора геройською смертю, захищаючи нашу Радянську Батьківщину.

Маруська зойкнула і притиснула руки до грудей, не зводячи очей з начальника штабу. Озирнулася на Петрова, той стояв позаду, зраділо киваючи їй.

– Давайте вашу офіцерську книжку, ми вам зараз випишемо іншу.

Маруська витягла з карману гімнастерки свою заяложену книжку, в плямах і обгорілу з усіх боків. Начальник штабу потримав її в руках, похитав головою, поклав на стіл. Потім підтягнув до себе чисту офіцерську книжку, відкрив її на першій сторінці, подивився на Маруську і спитав:

– Ім’я залишаємо?

– А може мені таки піти у штрафбат, товаришу полковнику? – нерішуче перепитала Маруська, дивлячись то на начальника штабу, то обертаючись назад до Петрова.

– Ні! – вихопився Петров позаду.

– Так, рішення вже прийняте, – кивнув начальник штабу і додав: – Як по-батькові?

Маруська згадала Івана Демидонтовича:

– Пишіть – Іванівна.

– А яке буде прізвище? – знову перепитав начальник штабу.

І тут позаду Маруськи дзвінко сказав Петров:

– Дозвольте звернутися, товаришу полковнику!

– Так, – кивнув той.

– Я прошу вашого дозволу одружитися на лейтенантові, – і подивившись на укляклих Маруську і полковника, тихо додав:

– І прізвище буде інше.

Полковник посміхнувся у сиві вуса і сказав:

– Якщо лейтенант згодна, то так і зробимо.

Десь били німецькі гармати, але в цій кімнаті їх ніхто не чув. У вікно билась велика зелена муха, але і її ці троє теж не чули.

– Так... – стиха прошепотіла Маруська, і у Петрова відлягло від серця.

Потім, біля віліса, Маруська сказала Петрову:

– Ти до мене не лізь поки що, я ще не звикла, що ти мій чоловік.

А Петров в перший раз обійняв її і закляк, вона пригорнулася до його грудей так, як колись це робила у дитинстві, коли була ще жива мати.

Звідкись виперся Грищенко з лопатою:

– Я оце хотів... – та, побачивши їх удвох, поклав тихенько лопату на землю і щез.

 

20.05.2011 р.