Великоднє

Хоч сам вдягайся і виходь із хати,
світи в пітьму, дива свої твори.
Під вікнами сигналить чорний бімер...
Здається, це якийсь чужинський вимір.
Де хрест? Де стежка Лисої гори?

Здається, що нікого вже не буде.
Та серце, як його не чують люди,
підказує: тепліше, ще тепліш...
Ще глибше зазирай, ставай навшпиньки,
шукай дрібнички і лови пилинки,
надію тільки, чуєш, не полиш.

Бог не помер, він є, але назовні
не хоче виринати із безодні
німої, миролюбної душі.
Йому, мабуть, набридли наші храми,
бійниці в мурах, бідні коло брами,
молитви, лайки і сумні вірші.

Набридли гнівні закиди, докори,
він, бідолашний, сів під осокори
подалі від скаженої юрби
і вимовляє ХМА-РИ десь, і ВІ-ТЕР.
Хоча земля – його найкращий витвір,
та щоб він тут, зневірений, робив...
 
Окрім твоїх, він інших рук не має,
окрім моїх, він інших губ не має,
тобі й мені, –
почув мене чи ні?! –
орати поле, обіймати сина
і за три дні усі ламати стіни,
щоб щось нове створити за три дні...