Роздуми про потребу віри та особистий шлях до Бога. Якщо людина дозріла до розуміння віри та Бога, значить, вона достойно пройшла свій попередній шлях. Юрій Безух.
* * *
Как же быть с доказательством бытия Божия, коих как известно, существует ровно пять?
Браво! Вы полностью повторили мысль беспокойного старика Иммануила по этому поводу.
Но вот курьёз: он начисто разрушил все пять доказательств, а затем, как бы в насмешку
над самим собою, соорудил собственное шестое доказательство!
Браво! Вы полностью повторили мысль беспокойного старика Иммануила по этому поводу.
Но вот курьёз: он начисто разрушил все пять доказательств, а затем, как бы в насмешку
над самим собою, соорудил собственное шестое доказательство!
Михаил Булгаков «Мастер и Маргарита»
Отже почнемо з доказів існування Бога. Всі ці докази можна розділити на чотири групи: космологічні, онтологічні, теологічні та моральні.
Космологічні докази висунули ще давньогрецькі вчені. Платон (428 чи 427 – 348 чи 347 рр. до н.е.) писав про Бога як про Творця-Деміурга, який творить світ, душу й космос, оформляючи безформну матерію (первинний хаос, небуття) в організований космос (буття). Він розвинув ідею першої причини й першодвигуна Всесвіту. Вища ідея, Благо, Єдине – це і є Бог. Причетність людської душі до світу ідей, наявність в нашому розумі загальних понять і є доказом безсмертя людської душі, її подібності до Бога.
Його учень філософ та енциклопедист Аристотель (384–322 рр. до н.е.) вважав Бога активним початком, «первинним двигуном», «формою усіх форм». Він висунув принцип ентелехії. Ентелехія – це внутрішня сила, що потенційно включає в себе мету та кінцевий результат. Душа теж первинна ентелехія організму, яка володіє здатністю до життя. Відповідно, Бог є кінцева причина й вища мета розвитку Всесвіту.
Німецький вчений та філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1644–1716) теж розглядав Бога як «першопричину всякого буття». Він розглядав Бога як інтеграцію поглядів всіх духовних субстанцій (монад), межу їхнього саморозвитку. Всесвіт Лейбніца перебуває в постійному розвитку. Бог випромінює монади, в той же час не втручається в їхній розвиток. Ще в античній філософії виник термін еманації (витікання, випромінювання, виділення) для позначення онтологічного вектору переходу від вищої сфери Універсуму до менш досконалих форм, тобто розтікання надмірної повноти Буття. В подальшому в теології його розглядають як вияв, вилив батьківської любові Творця, появу «іскри Божої» в людині й, відповідно, синівської любові до Бога, та поривання душі до возз’єднання, злиття з Господом.
Онтологічні докази найповніше були сформульовані середньовічним богословом Ансельмом Кентербрійським (1033–1109). Він виходив із ієрархічної структури світу, вершиною якого і є Бог. Бог як найвища досконалість, вінець і абсолют.
До онтологічних доказів відносять історичні, адже наука не знає безрелігійних народів чи племен. Психологічний доказ стверджує про закладену в людині потребу віри. А антропологічний – стверджує що, якщо людина створена за образом та подобою Бога, то, значить, Бог існує.
Теологічні докази особливо популярні в наш час. Їх активно розповсюджують та пропагують представники протестантських вчень. Суть аргументації – в досконалості цього світу, в якому все, начебто, служить виключно для виникнення й розвитку людини. А створити такий світ міг лише Премудрий Архітектор. Тут є певна плутанина причини й наслідків, до того ж начисто відкидається факт еволюції Всесвіту.
Ці ж проповідники, зазвичай, тут же розповідають про недосконалість земного світу й наближення, «ось-ось-ось» кінця світу «останніх часів» та перехід вибраних до Царства Небесного, й необхідність порятунку саме в їхній Церкві. Одночасна пропаганда ідеальної досконалості Всесвіту й погибельності «заскорузлого в гріхах» земного світу важко вкладається в межі логіки та здорового глузду.
Щодо моральних доказів, ми повернемося до них трохи пізніше.
Найбільш послідовно сформулював п’ять доказів існування бога Тома (Фома) Аквінський (1225–1274), один з найвизначніших та найвпливовіших середньовічних філософів та теологів, святий католицької Церкви.
Ось п’ять його доведень.
Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» – Бог.
Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина всього – Бог.
Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність – Бог.
Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості – Бог.
У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна мета – Бог.
Видатний німецький філософ Еммануїл Кант (1724–1804) заперечив усі аргументи своїх попередників і стверджував, що теоретичних доказів, які спираються на розум, досвід та досліди, нема й бути не може. Власне Кант вперше сформував постулат про неможливість науково обґрунтувати існування Бога.
Крах епохи «наукового» (!) атеїзму блискуче підтвердив й інший постулат про неможливість науково заперечити існування Бога. Спроба науки двадцятого століття втрутитися в справи релігії зазнала таку ж ганебну поразку, як і попередні спроби релігії та Церкви керувати розвитком науки. У науки та релігії різні завдання, інструменти й цілі. І кожна з них важлива, але на своєму місці.
Довівши безпідставність наукових доказів, Кант аж ніяк не ставить під сумнів факт існування Бога. Він виводить його з потреб практичного розуму та морального закону. Постулює, що з точки зору моралі необхідно визнати буття Бога. Інакше, як сказав Ф. Достоєвський «все дозволено». Так Кант сформував свій знаменитий категоричний імператив про моральний закон всередині нас та зоряне небо над нами. Це і є моральний доказ.
Цікаво, що пересмішник та атеїст Вольтер (1694–1778) теж говорив про необхідність віри в Бога для народних мас як основу моралі та недопущення суспільного хаосу.
* * *
Справжня віра – це не є віра у щось конкретне, це є стан віри у людини,
яка становить одне ціле зі світом.
яка становить одне ціле зі світом.
В. А. Чумаченко
Я не збираюся змагатися з древніми мудрецями та знаходити ще один доказ. Просто хочу поділитися роздумами про один із шляхів до Бога. Спочатку було бажання розповісти про віхи цього шляху вихідця з безрелігійної сім’ї та такого ж у своїй масі безбожного суспільства. В той же час, у селі зберігався природний пантеїзм. Наші бабусі, дідусі, тітоньки одушевляли живу природу, розмовляли й голубили не лише конячок, корівок, поросяток, теляток, курчаток, а й огірочки, помідорчики, сливки, взагалі все, що росло й жило на землі. З усіх свят зберігалися, як виключно родинні, Різдво – Святвечір, Великдень та «гробки». Врешті-решт влада була змушена визнати Радуницю, перенісши її з вівторка на неділю.
Можна було розповісти про величні храми, в тому числі ті, що діяли, які я розглядав виключно як витвори мистецтва, про цікаві диспути з непересічними людьми, прочитані розумні книги. Та, мабуть, це цікаво лише моїм рідним та близьким, а з ними я можу поспілкуватися й усно.
Варто лише згадати книгу святителя Луки (він же видатний хірург, лауреат Сталінської премії Валентин Феліксович Войно-Ясинецький (1877–1961) «Дух, душа та тіло», де була показана та прірва, що лежить між фізіологією вищої нервової діяльності та духовним життям з його інтуїцією, осяянням, просвітленням, уявою і т.д. Пригадую вечірні грудневі розмови зі своїм колегою з Новомосковська. У нас з ним був приблизно однаковий рівень філософських знань і дуже близькі погляди на Життя та Всесвіт. Але Всесвіт Олега був просякнутий Божим духом, світліший, тепліший і людяніший, ніж мій тогочасний. Мене й зараз вражає холод, темрява та бездушність Всесвіту фізиків, якщо навіть вони декларують визнання Бога. Шлях до Бога через Космос, через велич Всесвіту не тривожив душу, не знаходив відгуку в серці.
Аналізуючи світ Природи, я бачив, що вона закінчується там, де починається світ людського духу.
Суттєвий злам у світосприйнятті настав після книги (посмертної) колишнього завідувача кафедри реанімації та анестезіології нашого Запорізького медичного університету. Книгу мені дали буквально на кілька годин, і я не запам’ятав ні її назву, ні прізвище автора. Книга подарувала відчуття захищеності, єднання з чимось більшим, мудрішим і, в той же час, люблячим.
Лікарі – це жертовна професія. Вони (особливо реаніматологи) завжди поруч зі смертю, стражданнями. Вони дуже часто «витягують» пацієнтів буквально з того світу, а також добре розуміють обмеженість людських можливостей. Добавте до цього рутинність, казенщину, всілякі звіти, то ж не дивно, що саме медики дуже часто потерпають від тривоги, невпевненості, які ведуть до виснаження, депресії, відчуття глухого кута. Виникає природна потреба якогось захисту.
Взагалі, людина як духовна істота не може існувати лише в побуті, виключно реальному, раціональному світі. Вона повинна з побуту (быта) підніматися до Буття (Бытия). Бачите, з’явилася буква Я. Знак не егоїзму (любові лише до себе), а самобутності, особистості. Тобто поваги до себе і відповідно до інших. В противному разі людина просто опускається до тваринного рівня (алкоголь, наркотики, погоня виключно за матеріальним та сумнівними «пригодами»).
Нещодавно прочитав гарну статтю про профілактику ХНІЗ (хронічних неінфекційних захворювань). В ній досить ґрунтовно описано здоровий спосіб життя (харчування, фізичні навантаження і таке інше), але нема жодного слова про культуру, тобто культ, поклоніння Ра – Сонцю, видимому богу.
Любов, мабуть, найголовніша потреба й необхідність для повноцінного життя. Потреба любити і бути коханим, потрібним, в тому числі, захищеним. Надзвичайно важлива необхідність виговоритися, вилити душу. Відчуття, як поруч, так і на відстані, небагатьох рідних та близьких людей, які ніколи не зрадять і прикриють спину і яких ніколи не зрадиш ти. Адже віра це ще й упевненість (уверенность).
З роками все глибше розумієш обмеженість своїх можливостей, з одного боку, та тягар особистої відповідальності перед судом власної совісті. Але ж со-вість – це те, що єднає тебе зі світом, який не лише матеріальний. Найдавніше вчення аріїв, що збереглося в Персії, так і називається – Авеста, а Євангеліє перекладають як Блага Вість. Совість це і є частина Божого духу в тобі. Правило яке сформулював Лев Толстой: «Делай как должно – и будь, что будет». Тобто не розраховуй на вдячність чи швидкий результат, але роби! Лише ти сам один несеш відповідь за всі свої дії й не діяння. Я розумію «страх Божий» виключно як відчуття сорому за свої вчинки, слова чи навіть думки.
«Іскра Божа» дається при народженні кожної людини, але в одних вона ледве жевріє, в інших лежить мертвою, холодною каменюкою, а в декого розгорається світлим полум’ям, яке зігріває не лише цю людину, а й навколишніх. У вибраних це полум’я буде горіти та світити й після переходу особистості у Вічність.
Чому на заході нашої держави живуть довше, ніж на сході? Зазвичай називають екологію. Але це на перший погляд. Якою екологією можна пояснити достовірне збільшення злочинності, самовбивств, захворювання на СНІД і туберкульоз та інших соціальних проблем з заходу на схід? Головна причина в іншому. В західній частині країни люди змогли зберегти Церкву і віру.
Віра є однією з умов здорового життя та довголіття. Нам вкрай потрібне відчуття захищеності, вищої справедливості, непідкупного суду. Врешті-решт відчуття себе частиною Цілого. Відчуття того, що наша поява, як і саме життя, не є проявом випадку, гри незрозумілих стихійних сил. Вчені пишуть про силу молитви. Поряд зі швидким та повільним сном існують і два стани неспання (бодрствования): активне та особливе, яке настає в стані щирої молитви, своєрідна релаксація.
В людині закладена потреба віри та Бога. Згадайте крик відчаю Миколи Амосова: «Я хочу, але не можу повірити!». Нещодавно мені довелося поспілкуватися з дуже ерудованим чоловіком, аналітиком за професією, який володіє дуже великим обсягом інформації. У старшого за мене чоловіка весь час проскакувало відчуття нудьги, «пусто в грудях». Чоловік не зміг вчасно знайти Бога. Пустка – це те місце, яке було приготоване для віри.
* * *
Старость – зима для невежд и время жатвы для учёных.
Вольтер
Саме час згадати східну мудрість про пори життя людини. В радянській інтерпретації таких періодів три. Перший – це навчання. Другий, найбільш активний, – це робота, створення сім’ї, виховання дітей. Третій – навчання інших. На Сході відрізняють чотири віка чоловіка. Перші два зрозумілі. Третій – це пізнання Бога, а четвертий – служіння Богу й підготовка до зустрічі з Ним, поступове розчинення в Богові. В перші два періоди у звичайної, пересічної людини немає надлишку часу, щоб глибоко вникати в суть віри. А ось коли діти виросли, з’явилися онуки, сімейних справ стало менше, настає пенсійний вік – вік свободи. На Сході початком цього віку вважалося неможливість самому стрибнути на коня. Змінюються можливості та бажання. Все менше приваблює тілесне, все більше вабить духовне. «Доктор Живаго» виявляється цікавішим за «Тихий Дон», а Герман Гессе кращим, ніж Олександр Дюма. Тому, кого цікавило лише матеріальне, не дано зрозуміти приваби старості. Для них – це початок кінця.
У зрілому віці людина пожинає плоди попереднього життя. Вона вже має досить досвіду, щоб зрозуміти, що чимало подій були зовсім не випадковими. Вона бачить прояви законів карми, які може простежити на долях своїх знайомих, далеких та близьких. Починає розуміти невипадковість тих чи інших подій і Долі взагалі, усвідомлює, що те, що шукаєте ви, – шукає вас. Якщо людина дозріла до розуміння віри та Бога, значить, вона достойно пройшла свій попередній шлях. Четвертий відрізок шляху не для багатьох. Це шлях роздумів, усамітнення, коли самотньо в натовпі, а не на самоті, наодинці з Богом.
Таким чином, потреба віри закладена в людині як творінні духовному. Віра є важливою частиною здорового духовно насиченого життя. Потреба віри для повноцінного життя з віком збільшується.
Щодо релігії та Церкви, то вони лише дотичні до віри.
17.12.2014
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!