Що ховається за нібито "самогубством" Маяковського. Скільки ще невідомого стане нам відомим! Віталій Шевченко.
Скільки ще невідомого відкриється допитливому досліднику, коли він доторкнеться до життя і творчості геніального поета, коріння якого, як відомо, з України, Володимира Маяковського. Останніми роками, завдячуючи московському журналістові Валентинові Скорятіну, вдалося трохи відхилити завісу таємниці смерті поета. Але попереду ще багато уточнень та відкриттів.
Ось і я в своїх замітках хотів би теж зупинитися на деяких маловідомих сторінках життя і творчості Володимира Маяковського.
Виявляється, що поет у 1928 році, перебуваючи з виступами у Свердловську, виїздив на місце поховання імператора Миколи ІІ. Хтось йому сказав про це, можливо, раніше, і коли у поета трапилася нагода, він не проминув побувати там. Краще один раз побачити ніж сто разів почути.
В хрониці життя і діяльності В.Маяковського, надрукованій відомим дослідником творчості поета В.Катаняном (Катанян В.А. Маяковський. Хроника жизни и деятельности. Издание пятое, дополненное, М. «Советский писатель», 1985г.), про це немає жодної згадки. Тільки можна встановити, що з 26 числа по 30 ( "30 января выехал в Пермь", там само, стор.422) поет перебував у Свердловську.
Десь в ці дні Маяковський виїхав на місце трагічної події і під впливом побаченого написав вірша. Він так і називається – «Імператор».
Але якщо відкинути необхідні ідеологічні аксесуари, то можна там прочитати таке:
За Исетью, где шахты и кручи,
за Исетью, где ветер свистал,
приумолк исполкомовский кучер
и встал на девятой версте.
Здесь кедр топором перетроган,
зарубки под корень коры,
у корня, под кедром, дорога,
а в ней – император зарыт.
Лишь тучи флагами плавают,
да в тучах птичье вранье,
крикливое и одноглазое,
ругается воронье…
(Владимир Маяковский, Полное собрание сочинений, том ІХ, Госиздат, Москва, 1958г., стор.28-29).
Зовсім несподіваний Маяковський. Вірш добре передає атмосферу присутності на місці трагічних подій і почуття автора, який відчуває жаль від скоєного. Якщо ще нагадати, що в чорновому автографі поета залишилися невикористаними ось такі рядки:
«И как ни крошечен толк от живых
От мертвого меньше толку…» (Там само, стор.444).
Чи не вперше у поета виникає сумнів відносно зробленого. Бо життя людське це єдиний найбільший скарб на землі…
Взагалі, рядки цього вірша викликають подив. Про те, що сталося з Миколою ІІ було державною таємницею. А тут поет відверто пише:
«у корня, под кедром, дорога,
а в ней – император зарыт». (Там само, стор.29).
Це тільки сьогодні, коли відкрились архіви та зникла цензура, ми взнали та зрозуміли, яка трагедія відбулася тоді в Катеринбурзі 17 липня 1918 року.
В примітках до вірша надруковано: «17 июля 1918г. в Екатеринбурге, при приближении к нему белых армий, был по постановлению Уральського областного Совета рабочих и крестьянских депутатов расстрелян бывший российский император Николай Второй и члены его семьи». (Там само, стор.543).
Отака офіційна версія переходила з книги у книгу. Вона не відповідає дійсності. Тоді були вбиті (бо слово «розстріл» до того, що відбувалося в будинку купця Іпатова, мало підходить) не тільки бувший цар Микола ІІ із своєю сім’єю а й їхня прислуга.
Крім того, посилання на рішення Уральської обласної Ради теж ні до чого, бо в усьому цивілізованому світі кваліфікується як безсудова розправа.
Щоб присудити людину до смерті, треба провести повне судове розслідування, чого в Катеринбурзі не було взагалі.
Щось, мабуть, ворухнулося у душі поета, коли він стояв на місці трагічних подій, де заховали людину з дітьми, яка добровільно відмовилася від влади…
Спливає думка, можливо, у Маяковського є ще вірші, які не вписуються у хрестоматійний ряд. Недарма ж після загибелі поета, так старанно порпалися в його рукописах багато артистів (так з легкої руки Михайла Булгакова стали звати енкавеесівців), починаючи від сумно відомого Агранова і закінчуючи незамінною Лілею Брік.
В своїй книзі «Тайна гибели Владимира Маяковського» (Москва, «Звонница – МГ», 1998г.) Валентин Скорятін відвів навіть цілу главу – «Прозрение», в якій показує, що в кінці свого життя Маяковський почав переосмислювати революційний шлях країни і свій особистий.
Саме під час роботи над «Императором» з-під пера поета вийшли ось такі рядки, які теж залишилися у чорновику:
«Мы повернули истории бег,
Старье навсегда провожайте,
Коммунист и человек
Не может быть кровожаден…»
(Владимир Маяковский, Полное собрание сочинений, том ІХ, Госиздат, Москва, 1958г. стор.444).
Але, на жаль, ці слова поета залишилися непочутими…
Тепер коротенько зупинюся на обставинах загибелі самого поета. Ранок 14 квітня 1930 року розписаний у багатьох дослідженнях і статтях. Здавалося б додати до відомого щось нове неможливо. Але ретельне опрацювання матеріалу, нового і напівзабутого, теж призводять до несподіваних висновків.
Нагадаю, що вранці 14 квітня Маяковський привіз до себе на Луб’янський проїзд актрису, двадцятидвохрічну Вероніку Полонську, хоча тій треба було на піводиннадцяту на репетицію в театр. Вів з нею різні розмови, які, зі слів Полонської, закінчилися сваркою.
І коли Полонська пішла на репетицію, вийшла з кімнати, зробила кілька кроків, то за спиною у неї пролунав постріл. Це все відомо зі спогадів самої Полонської, які пролежали в музеї Маяковського недрукованими сімдесят років і були оприлюднені тільки в 1987 році.
Якщо уважно їх прочитати, що і роблять дослідники, то виявляється, що і причин сваритися у Маяковського з Полонською не було. Вона з усім погоджувалася, все зробить, як поет хоче, оце тільки треба поїхати на репетицію. І з-за цієї дрібнички виникла суперечка…
Взагалі-то для Полонської рішення з’єднатися з Маяковським було доленосним, вона ним перевертала своє життя і поет, як тонка особистість, не міг не розуміти її вагань. Щось тут не так.
Тим більше, що в хроніці В.А.Катаняна читаємо: «На утро 14 апреля у Маяковского было назначено деловое свидание с писателями у него на квартире…» (стор.499). До речі, після ніхто так і не встановив, хто ж повинен був тоді зустрітися у Маяковського. Складається враження, що комусь дуже хотілося, щоб цій події (пострілу) був свідок. І його знайшли.
А ось що згадує у своїх мемуарах письменник, друг Сергія Єсеніна, Анатолій Марієнгоф: «Полчаса тому назад мне рассказал Качалов: сегодня Вероника Полонская опоздала на репетицию к Литовцевой. Та, конечно, накинулась на нее с криком: «Безобразие!.. Распущенность!.. Возмутительно!..» Полонская стала оправдываться: «Простите, Нина Николаевна… Только что застрелился Маяковский… Я прямо оттуда». И осталась репетировать» (Мариенгоф А. Роман без вранья; Циники; Мой век, моя молодость, мои друзья и подруги, Романы, Ленинград, «Художественная литература», 1988г. стор.341).
Людина, яка була присутня при такій трагедії, навряд чи потім буде спокійно репетирувати. Тобто, напрошується єдиний висновок, що все, що пов’язане з Полонською в цей день, це справа режисерів з ДПУ.
Взагалі, коли вивчаєш найближче оточення поета, то виявляєш, що дуже багато з нього пов’язане з ДПУ. Агранов, Блюмкін, Волович, Гендін, Горб, Горожанін, Альберт… Я назвав самих-самих, яких знав Маяковський, з якими спілкувався, і, зрозуміла річ, вони знали його. Але що їх об’єднувало? Геніального поета із спецагентами ДПУ, які залили кров’ю не тільки власну країну, але робили це і за кордоном (Волович, Альберт, Блюмкін, Гендін).
Комісар держбезпеки 1-го рангу, резидент ОДПУ на Ближньому Сході, резидент ОДПУ у Парижі, начальник контррозвідувального відділу ОДПУ, резидент ОДПУ в Берліні, заступник начальника Особливого бюро при секретаріаті НКВС СРСР і співробітник іноземного відділу ОДПУ…
Не дивно, що їхні прізвища так старанно обходить В.А.Катанян у своїй хроніці. Згадується там тільки Горожанін (як співавтор Маяковського) та Альберт (посилання на його спомини).
Я думаю, що саме тут треба шукати відповіді на всі питання. Бо ці майстри допиту і револьверу вміли робити свої справи так, що потім цілі покоління дослідників не можуть зрозуміти, що ж було насправді. Самогубство чи вбивство?
Офіційно всі погодилися, що це було самогубство але, коли згадуєш, що ж відбувалося тоді в країні, то не віриш жодній офіційній заяві. Бо скільки вже їх було за нашої пам’яті, а потім виявлялося, що все не так…
26.08.2002 р.
Ще на цю тему: "Маяковский. Причина смерти", "Крапку ще ставити рано" і "Ще раз про самогубство поета"
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
