Бувші

---

…серце людське… осереддя всього тілесного й духовного
життя людини, …най істотні ший орган і щонайближче
містище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і
думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками.
Памфіл Юркевич

З вікна аудиторії було видно старовинний парк, запущені алеї, засмічені листям, яке залишилося ще з минулого року. Вона відійшла від кафедри, подивилася на студенток, милі дівочі обличчя, уважно слухають, щось нотуючи у своїх зшитках. Захопилася і не помітила, що їхня увага перейшла від неї на щось інше.
Дівчачі обличчя, як ті соняшники до сонця, повернулися до вікон, і щось там розглядають. Підійшла і собі. На алеях парку, що виходили до будинку університету, їхні сусіди, курсанти морського училища, прибирали сміття. Засміялась:
-Женихів побачили!
Аудиторія відповіла сміхом, знову повертаючись до неї, але увага була вже роздвоєна, і слухали її і дивилися на хлопців.
Вона і собі звернула увагу на незнайомого офіцера, що супроводжував курсантів. Працював разом із ними, вперто тягнучі граблями опале листя до купи. Здивувалася, бо зазвичай його колеги стовбичили на доріжках, роздаючи гучні команди у всі боки.
Але тут пролунав дзвоник і вона пішла з аудиторії. Коли поверталася додому після лекцій, то на залізних вхідних воротях парку курсанти чіпляли велике біле полотнище, на якому були красиво виписані кармінові літери гасла: «Хай живе рідна партія – наш Рульовий!»
І знову серед молодого юрмища вирізнявся отой незнайомий офіцер. Впала в око його білозуба посмішка. Щось промовляв до своїх підлеглих, а вони всі так і липли до нього.
Саме тут їй зустрілася колега, викладачка кафедри історії літератури Серафима Іллівна Будько, перезріла дівиця.
-Ти що, Трощинська, на цивільну оборону не йдеш? – спитала вона здивовано.
-Ні, йду, - встигла зорієнтуватись, - це я вийшла подихати свіжим повітрям.
-Справді? – по-змовницькі посміхнулась Будько і уважно подивилась на офіцера. Але той стояв спиною до них і нікого не помічав, захоплений своєю справою.
Потім Трощинська сиділа на заняттях і якийсь молодик у цивільному ретельно пояснював їм, як захищатись під час газової атаки, а вона думала про своє, про те, що було б непогано видрукувати статтю про вплив Гофмана на сучасну літературу. Вона вже і приклади підібрала.
Згадала, як парторг факультету, довгий, як жердина, будьонівський вояка Пишкін дивувався:
-А де тут керівна роль партії?
Вона навіть не знала, що йому відповісти. Бо не скажеш, що ніякої керівної ролі не треба.
-Я подумаю, - ухильно відповіла вона.
-Нема чого думати, Трощинська, - просторікував їй залізобетонний партійний лідер, - читай «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Володимира Ілліча Леніна, там все є.
І тепер вона сиділа і думала, як втулити у статтю хоча б дві цитати, щоб замилити очі. Коли виходили з аудиторії, її перестрів Пишкін.
-Трощинська, - сказав він, - в статті треба ще помістити цитати товариша Сталіна з його останнього виступу на Пленумі. Зрозуміло?
-Аякже! – погодилась вона, - Обов’язково.
Дивно, як вона до цього не додумалася сама. Сказати б, про тяжку артилерію і забула. Бо тоді ніхто не наважиться підняти руку на її статтю. Може і Гоголя згадати, як попередника декого із сучасних письменників?
І вона із задоволенням думаючи про таку можливість, йшла і не бачила, як стояв і дивився їй услід Пишкін, вщент забувши про класиків марксизму-ленінізму і самого найкращого із них Йосифа Віссаріоновича Сталіна.
«Яка гарна молодиця!» - думав відчайдушний рубака, який волею партії потрапив у філологічний вуз – піднімати пролетарську культуру. «Шкода, що я не зустрів її під час революції!»
Удома мати, радісно посміхаючись, казала:
-Приходив мій бувший учень, Сашко Обідовський, ти його пам’ятаєш?
-Ні, - відповіла вона, у мами тих учнів, як сіна в скирті.
-Його перевели служити з Балтійського флоту до нас у місто, - торохтіла собі мати, - він питав про тебе…
Але вона була зайнята своїми думками. Швидко проковтнувши вечерю, пройшла до себе, дістала рукопис, газету з доповіддю Сталіна і почала примірювати, куди б оце втелющити цитату. Хоча б одну. Знайшла таке місце і задоволено почала її переписувати.
Закінчивши цю справу, сиділа поруч із матір’ю, не слухаючи її воркотіння.
-Тобі вже пора заміж… Що ти собі думаєш? Але дівчині твого походження сьогодні таки дійсно важко знайти достойну партію.
-Візьму і вийду заміж за нашого секретаря комячейки! - засміялась вона, згадуючи масні очі Пишкіна.
-Що ти! Що ти! – з жахом замахала на неї руками мати, - і не смій. Як можна!
На другий день вона здала свою статтю на кафедрі. Встигла, як раз у строк. Тут її перестрів Пишкін і покликав до себе в кабінет. Там він відкинув усю недоречну дипломатію і поставив питання рубо:
-Трощинська, зроблю тебе доктором наук, якщо… той…
Вона засміялась:
-Слухай, Пишкін, тобі твій тютюнчик єврейські дівчата не відірвали у громадянську війну? – і залишила його, остовпілого, в кабінеті.
А в цей час керівництво факультету звітувалось перед високою партійною комісією. Чи не пробрався, бува, в лави наукових працівників хтось з гнилою душею. І виходило, що таки пробрався. Викликали Пишкіна.
Як це вони не додивилися, що Трощинська за походженням із заклятого старшинського роду. Її предки із самим Богданом Хмельницьким билися за волю України. І тут Пишкін проявив себе з несподіваної сторони.
-Трощинська наша кадра, – підкована з усіх боків. – Помахав її рукописом: - На високому науково-ідейному рівні і пропагує геніальне вчення нашого Йосифа Віссаріоновича…
І тим врятував її і себе. А вона нічого цього не знала, йдучи додому. Була задоволена собою, і на роботі все нормально і відбила кавалерійську атаку цього пришелепуватого Пишкіна. Удома її чекав сюрприз.
-А у нас гість! – таємниче посміхаючись, казала її мати, коли вона переступила поріг єдиної кімнати, що їм виділив житловий комітет у їхньому власному будинку.
За столом сидів той самий незнайомий морський офіцер, що так дивно працював тоді у парку.
-Знайомтеся, - казала мати, - це моя дочка.
Він піднявся їй назустріч.
-А ми знайомі! – посміхався їй.
І вона згадала. Дійсно, вони були знайомі, грали у робітничому клубі «Щаслива дорога» в самодіяльному спектаклі під назвою, здається, «Бувші». Вона дочку фабриканта, він – сина графа. І ховали один від одного своє походження.
-Здрастуй. – тихо промовила вона. – Де це ти так довго був?

30.06.2001р.