Трохи сповіді та роздумів
Дух свободи.
Народжений вільним. Дух свободи сидить в мені із раннього дитинства. Я ніколи не ходив у дитсадок. Ніколи не визнавав ніяких режимів: ні домашніх, ні державних. Батьки йшли на роботу, вішали на двері амбарний замок. А я перебував у щасливих обіймах Морфея. Вволю виспавшись, прокидався, вмивався й через одвірок в кладовці вишмигував на вулицю. Далі – поміж городами мій шлях ішов до дідусевої хати. По дорозі я обов’язково спілкувався з маленьким телятком, яке на моїх очах перетворилося в чималого бичка. Він радісно бекав, біг підтюпцем до мене наскільки дозволяв цеп, терся об мене, а я чесав те місце, звідки в нього невдовзі з’явилися ріжки. З моїм однолітком стався прикрий випадок, він теж хотів погратися з бичком. Але бичок не признав чужого і перетворився в розлюченого бугайця. Я ледве заспокоїв свого рогатого друга.
Так пробігав я по білому світу диким тарпаненям. Та першого вересня мене впіймали, загнуздали, тобто вдягли в шкільну форму і відвели до школи. Це був жахливий удар по моїй свободі. Треба було вставати за годинником, іти до школи, яка знаходилася за тридцять метрів від дому, через вулицю, відсиджувати уроки та ще й робити домашні завдання. Це був якийсь жах. Перша чверть пройшла в моїх та маминих сльозах. Чим це могло б закінчитися сказати важко. Але я дуже швидко відчув смак до навчання. Ні, не до школи, а саме до знань. Регулярні вилазки на піч та горище закінчувалися появою все нових та нових книг. Я навчався з випередженням по маминих шкільних підручниках. Мама була вчителькою в тій же, двокласній за кількістю приміщень, чотирьохлітній малокомплектній школі. Тобто, в одному класному приміщенні одночасно навчалися 1-й та 3-й класи. Я засвоював і ті й ті уроки. Познаходив підручники своїх старших сестер. Так я майже одночасно ознайомився зі сталінським, хрущовським та брежнєвським варіантами нашої історії. Так що, спілкуючись з деякими єретиками чи догматиками, я добре знаю, в якому віці чи епосі зупинилося й закам’яніло їхнє світосприйняття.
Пізнання світу, пошук інформації стали моєю головною справою.
Завжди коли був вибір, чи в напрямі кар’єри, грошей, популярності, я, ні на хвилину не задумуючись, вибирав свободу. Будь які спроби загнуздати або приручити мене закінчувалися нічим. Мене обирали або призначали комсоргом, профоргом, старостою, замісником головного лікаря і врешті-решт, махнувши рукою, відпускали на волю. Особливо вперту боротьбу за мою душу вела комуністична партія, то ладком то тиском, вона вперто пробувала залучити мене в свої члени. Та все даремно. Я дуже ввічливо викручувався і відкручувався. І це на фоні черги моїх геть не шановних колег, які просто мріяли стати членами. І саме вони стали чемпіонами по зміні партійних білетів. Рабство, як і воля – воно в генах.
Я ніколи не був дисидентом, але завжди мав власну думку й не пер на рожен, але й без страху її висловлював. Це діяло. Адже кожен судив по собі і вважав, якщо людина не боїться, значить у неї є якась волохата рука. Руки не було. Але була байдужість до грошей, посад, нагород. Тобто ні за що було причепитися, знайти слабинку.
Я сповна користувався тим місцем, ладом і країною в якій жив. Адже радянська влада гарантувала кожному шматок хліба й дах над голово, за умовою виконання певних ритуалів: відвідування безкінечних зборів, цілковите й повне схвалення (пресловуте «одобрямс») чергового зигзагу в політиці партії, присутності на мітингах. В цілому це було нудно, пізніше вже смішно, але цілком терпимо.
Суспільні науки давалися мені дуже легко. З діамату я полюбив діалектику, це якраз та допитлива дитина, яку даремно вилили разом з водою мраксистського мракобісся. В істматі все було досить убого й примітивно, але в самому кінці там був малесенький розділ, в якому говорилося про формування всебічно розвиненої людини майбутнього, про що зараз ганебно забуто. Так що, цілком скористувався народною мудрістю: «Нема лиха без добра». Багато чого з духовного було заборонено, чимало такого про що ми взагалі не здогадувалися, а інше – замовчуване й напівзаборонене – пізнавали навпомацки. Але ж яким смачним був той заборонений плід! Наприклад: «Лезо бритви» чи «Майстер і Маргарита». Ми досконало володіли здатністю читати між рядками. Той хто виріс в умовах свободи цього ніколи не зрозуміє.
Та те що шукаєте ви, завжди знайде вас. Величезною віддушиною була авторська самодіяльна та туристична пісня. Романтика походів, особливий дух, дружба, впевненість у товаришах. Наш маленький мікрокосм, оминаючи побут середовища, вів, єднав нас з великим макрокосмосом. З тих пір незмінним лишається, передане й дітям, презирливе з огидою ставлення до «гнусных нытиков» - мерзотних скигліїв - скавуліїв.
Велике значення в моєму вихованні, відчутті й потребі свободи відіграли люди, які мене оточували. Головне, що це були люди дорадянського виробництва: дід 1888 та батько 1912 років народження. Майже неприємною лайкою звучало в устах діда: «Він не хазяїн», в значенні «не працьовитий господар, власник». Радянська влада встановилася в Сірогозах в кінці 1921 року, а тоталітарною система стала вже у 1930-роки, які й дали найбільш покалічене покоління. Дуже важливо – вільний дід. Три покоління рабів – це катастрофа. У Шевченка дід народився вільним і Тарас Григорович все своє життя – і в кріпаччині, і в солдатчині залишався внутрішньо вільним. А ось у дворянина Пушкіна, навпаки, весь час вилазили дідівські та прадідівські рабські гени. Порівняйте: «Борітеся – поборите» та «Смирись Кавказ» і т.д. Але головне – це гени, їх «дустом не витравиш».
Поклик волі. Звичайно ж свобода – це в першу чергу особиста відповідальність, повага до себе та інших і визнання також права на свободу за іншими.
Всяке явище має й іншу сторону. Близьким, але ширшим за значенням є воля. Воля як простір, безмежжя неба, сонця, відкритість землі. Тоді в приміщення, хату ховалися тільки від негоди; їли, спали в теплу погоду лише надворі. Та й загорож тоді майже не було.
Воля це ще й власні бажання, часто не підвладні й непідконтрольні розуму. Іще одне значення – як наказ, нав’язування свого бажання, бачення й розуміння світу іншим. Тоді вона переростає в свою протилежність – у сваволю, самодержавство, «самовластье». Довго затамоване, подавлене відчуття втраченої свободи може вирватися на волю у вигляді сваволі-розбою, бунту. Це друга сторона того ж явища – рабства. Звичайно в рабства є маса достоїнств: безвідповідальність, приємно «бути таким як всі», відчуття «рівної», вирівняної, тюремно-казарменої рівності, майже справедливості, відчуття себе малою частинкою чогось, хай сумнівно, але великого, не треба думати, приймати рішення – лише виконуй і погоджуйся. Красота!
Слабкість сили в тому, що вона вірить тільки в силу. Але туго загвинчений казан без віддушини обов’язково зірве або кришку або піддон. Ще Конфуцій сказав, що м’яке сильніше за тверде.
Вірною сестрою свободи є власна гідність й повага до інших. Егоїсти люблять лише себе, шляхетні поважають себе та інших. Вони не принижують і не принижуються. Лише дрібнота намагається вивищитися, пригнувши інших, у шляхетних є інші способи – вони знають власну ціну.
На мій погляд співвідношення активно-вільних і покірно-байдужих, десь, один до десяти. Покірні забезпечують стабільність, вільні – розвиток. Для того щоб існувала тиранія треба постійно нищити вільних людей, або фізично, як робив Сталін, або відпускаючи на волю в козаки, чи в еміграцію як на початку 20-х та 90-х років. Природа постійно намагається відновити цю рівновагу. Закривши наглухо СРСР, Сталін, сам того не бажаючи, зробив так, що, попри постійні репресії, в країні почав зростати прошарок внутрішньо вільних людей. Вони й протяг свободи врешті й зруйнували СРСР.
