В позачассі

---

Гіркі хвилини прощання. Звучить трагічна й велична мелодія прощання:
Царство небесное, жизнь бесконечная, вечный покой.
В цих словах чути велику мудрість і приховану таємницю. Їх так і не змогли замінити всі талановиті реквієми безбожної епохи.
Звідки прийшли ці слова, і чи дано нам взагалі зрозуміти їхній потаємний смисл?
«Царство небесне» з його іншими законами чітко протиставлене царству земному. «Життя безкінечне» відмінне від тимчасового земного, теж, на перший погляд, зрозуміло. Хоча тут уже виникає перше логічна невідповідність. Чи можна вважати безкінечним те, що має початок? Виходить якась обмежена, однокінцева безкінечність. Геніальна здогадка є про це у А. Фета:
«Должно быть, и моя дверь недалеко. Боюсь мучительной жизни, а не небытия. Я его не помню. Ничего. Покойно. Атилла всех резал, а я себе ничего. При Диоклетиане жгли христиан, а я себе и в ус не дул».
Якщо душа буде вічною, то де була раніше? Чому не лишилися в нашій пам’яті відбитки попередніх хвилювань? З іншого боку, бувають ті особливо яскраві різкі переживання-відчуття, коли ми читаємо чи бачимо давно минулі історичні події, які нам здаються близькими.
Підемо далі: «життя безкінечне, вічний спокій». Але ж не важко зрозуміти, що пройдене життя вимірюється не роками, а подіями. «Со-бытиями», російською. «Соприкосновением к бытию». Співбуттям – спільним, суспільним буттям з близькими, друзями, суспільством. І тут же «вічний спокій?» Якщо буття – це події, то спокій – їхня відсутність, як зовнішніх, помітних так і внутрішніх, душевних і духовних, ззовні не дуже помітних, але для розвитку особистості надзвичайно важливих.
Протиріччя? Очевидні. В усякому разі, у нашому часовому, земному розумінні.
Ми ж спробуємо задати ще одне питання, чітку відповідь на яке дає лише Коран. Там у раю всім жінкам по 16, а чоловікам по 32 роки. Протестантські видання малюють в раю всіх молодими, красивими, а також дітьми. Якими б ви хотіли побачити чи зустріти своїх покійних дідуся, бабусю, тата, маму чи сестричку? А якою хоче бачити вашу бабусю дідусь? Ото ж бо! Тобто ми підходимо до питання часу і простору поза земними межами.

Приветами, встающими из гроба,
Сердечных тайн бессмертье ты проверь.
Вневременной повеем жизнью оба,
И ты и я – мы встретимся – теперь!
А. Фет

Те що шукаєте ви, обов’язково знайде вас. Якщо воно вам справді потрібно.
Ми ж повернемося в ясний і зрозумілий світ ньютонівської фізики. У віртуальний світ сучасних ядерної фізики та космології ми заглиблюватися не будемо. Однонаправлений, рівний, однаковий час. Рівномірний простір.
А чи є якийсь зрозумілий, доступний нашому повсякденному життю виняток із ньютонівської фізики? Звичайно ж є. Це думка: пам’ять – обернена назад та мрія – вперед. Вона блискавична, не знає обмежень у просторі та часі. Для Гете охоплює період мінімум три тисячоліття, для І. Єфремова – десятки й сотні тисяч років. Чим вища людина, масштаб особистості, тим більше навколо неї часу та простору.
А тепер інше питання: чи доводилося вам протягом якихось секунд подумки охоплювати значні, великі проміжки свого життя, на поступове пригадування яких потрібні години? Я думаю, багатьом таке знайоме. Чи не є це підготовкою для чогось більш значного?
А ось досвід, який я отримав, явно вже переростає ці рамки. Очевидно, для подібного відчуття потрібно певні умови. Тобто, це повинне бути місце, де ви періодично бували протягом різних періодів свого життя, де ви були вільні від дрібних повсякденних турбот і де майже непомітні зовнішні зміни. Для мене таким місцем став колишній піонертабір «Дельфін» на Арабатській стрільці. Я зайшов у досить таки бурхливе, схвильоване море і відчув той рідкісний стан, коли душа обмита цілющими водами Азовського моря – його стіхіалями (за Л. Андрєєвим), скидає тягар прожитих років і так званого життєвого досвіду і стає первісно чистою та легкою. Я відчув себе одночасно й малюком, який вперше побачив море, й піонером-підлітком, і студентом, і зрілим та досвідченим чоловіком. І всім цим я був одночасно. Я кинувся у хвилі й заспівав якусь напівзабуту студентську пісню. Співав так, як співають лише для себе та, можливо, для Нього. Тобто мені було подароване відчуття перебування в позачассі. Щось подібне ми відчуваємо по відношенню до власних дітей, які завжди – діти.
Звідси, ми можемо припустити, що в потойбіччі людина чи її дух існують (?) поза простором і часом, мовби одночасно в різних земних часових вимірах. Важко уявити, який вона має вигляд, і чи взагалі можна говорити про людину як особистість, яка в земних умовах має тіло, душу і дух. З тілом усе зозуміло, як із золотими ланцюгами, званнями та нагородами – там вони не потрібні. А ось душа? Вона зберігається цілком чи лише та її найдостойніша частина, яку ми звемо духом?
Спілкування, відповідно, теж відбувається на іншому духовному рівні. І ще цікаво. Чи душа може спілкуватися лише з тими душами, які в цей час перебувають в Ирії, чи і з тими, що на землі «на стажуванні»?
Тепер інше питання. Згадайте «Степового вовка» Г. Гессе. Там у героя є можливість реалізувати, довести до логічного завершення всі свої любовні історії. Тобто, все те згаяне, пропущене, може, навіть не помічене, що мало місце в його реальному житті.
Знову ж таки згадайте Шамбалу з «Третього ока Шиви» Єремія Парнова, де герої подумки творять реальний чи такий, що здається їм реальним, світ.
Тобто, об’єднавши все це, ми можемо спробувати зробити висновок про земне життя як школу, де ми набуваємо певних навиків, досвіду, щоб потім у іншому небесному житті все це закріпити чи, можливо, навіть розвинути, довести до логічного кінця далі. Потім пам’ять про ці безпосередні події стирається із свідомості, але лишається в характері, можливо частково, в підсвідомості. Затим ми знову повертаємося назад на землю, щоб зробити черговий крок. І на якомусь певному вищому рівні згадати всі попередні життя. Правда, як вважають індуси, для цього треба переродитися 82 мільйони разів і бездоганно виконувати свою карму.
Знову ж таки, очевидно, що не всі душі йдуть шляхом сходження. Дехто «шалтай-болтай» надає перевагу безкінечному ходінню по колу, інші обирають найлегший шлях донизу.
Відповіді на ці здогадки, прозріння чи маячню (кожен думає, як хоче), очевидно, знає лише Він, або, як сказано у Ведах:

Той, хто наглядає за світом у вищому небі, –
Тільки він це знає – або ж не знає.

03.08.15