Шопенгауер як ліки


Шопенгауер як ліки*
В той час як великий Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) закінчував грандіозну споруду класичної філософії – гімн людському розуму та раціоналізму, його сучасник Артур Шопенгауер (1788-1860) закладав фундамент філософії ірраціоналізму. Два великих філософи навіть недовго читали лекцію в одному університеті.
Шопенгауер вкрай зневажливо відносився до Гегеля, власне кажучи, він так відносився майже до всіх, за виключенням свого попередника Іммануїла Канта (1724-1804) та сучасника Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832), з яким він деякий час спілкувався особисто. Гегель же, здається, взагалі не помітив Шопенгауера.
Якщо в Гегеля філософія – це цариця наук, вершина людського розуму, то Шопенгауер досить скептично відносився до можливостей самовпевненої «людини розумної», а отже й породженої нею філософії. Він взагалі вважав цей світ шпиталем для невиліковних.
На відміну від Гегеля й Канта, які заробляли на шматок хліба викладанням філософії, а отже повинні були тримати себе в певних рамках, Шопенгауер, майже як наш Григорій Сковорода (1722-1794), був на вільних хлібах, а отже мав можливість говорити (точніше писати) все що він думає. Тут він досить єхидно іронізує над своїми «остепененными» колегами:
- Ведь я же не профессор философии, которому необходимо расшаркиваться перед чужим бессмыслием.
- Что ж они правы: ведь они призваны к философии министерством, а я только природой.
- Мне предложили выбирать: факультет или моя философия. Я выбрал философию.
Підсумовуючи, він сказав: «Мені моя філософія нічого не дала, зате багато зберегла».
В свої пошуках істини він відштовхувався від Канта, який дійшов висновку, що замість досліджувати світ таким як він є, ми будуємо власну – персоналізовану й трансформовану версію того, що існує ззовні. Ми не здатні сприймати реальність («річ-у-собі») у повному сенсі, оскільки наше сприйняття, наші відчуття («річ-для-нас») фільтруються й обробляються вродженим найроанатомічним апаратом. Але чим же тоді є чиста необроблена нами реальність?
Ми не можемо «бачити» нічого крім власної версії того, що є ззовні. Первісна сутність, яку Кант назвав ding an sich («річ-у-собі»), повинна залишатися для нас непізнаною.
Емоції можуть затьмарювати й викривляти наші знання, а також окрилювати й просвітлювати їх, додамо від себе. Інші невідомі сили ми можемо переживати й передавати безпосередньо без зайвих слів через мистецтво.
Більш того ми володіємо прямими безпосередніми знаннями, що не залежать від чуттів. Абсолютно геніально про це сказав мій земляк московський професор В.І.Холодний: «Я поступив на філософський факультет для того, щоб навчитися виражати правильними словами те, що я вже знав і відчував». Цікаво, що закінчивши школу, він навіть не підозрював, що існують спеціальні факультети, де вчать на філософів.
У нас, також, закладена глибока потреба в метафізиці, починаючи від найрізноманітніших побутових забобонів, численної домашньої демонології й закінчуючи вершинами богослов’я. Для вибраних існує занурення в чистий світ ідей, світ в якому людина має право не тільки діяти, але й споглядати, спостерігати. Творче мислення дарує відчуття внутрішнього багатства. Самоповага, що ґрунтується на цьому відчутті дарує свободу та незалежність. Дрібних же людей турбують дрібниці, часто взагалі не варті уваги.
Шопенгауер значно більше уваги ніж його попередники приділяв інстинктам і відчуттям зсередини, темним і сороміцьким бажанням. Пригнічення та ігнорування яких іноді дає протилежні результати та служить причиною численних психологічних зривів та неврозів. «Здоровий глузд не здатен керувати тим чого йому бракує» - говорив римський драматург Теренцій. Часто він безсилий перед потужною пристрастю.
Артур Шопенгауер зауважував, що нас штовхають уперед глибокі біологічні мотиви, а ми вводимо себе в оману щиро вірячи, що обираємо той чи інший шлях свідомо. Фройд продемонстрував, що ми не є господарями у власних домівках. Бо ж здебільшого нашу поведінку нерідко визначають сили, що існують за межами нашої свідомості.
У своїй книзі «Світ як воля і уявлення» Шопенгауер пише про первісну затяту, невситиму життєву силу, яку він назвав «волею» в значенні прагнення, бажання, але не в значенні сили волі, вміння контролювати свої бажання рухаючись до поставленої мети. Оця багатозначність філософського поняття волі, її відмінність від життєвого та літературного значення, довго тривожила й заганяла мене в глухий кут. Це поняття чимось близьке до відомої п’єси Кропивницького «Дай серцю волю – заведе в неволю», де «дати серцю волю» означає відпустити свої бажання, втратити контроль над власною поведінкою.
Так і емоційні погляди Шопенгауера балансують на межі контрастів між розумом та інстинктами, пристрастю й спокутою. Він добре розуміє що ми приречені обертатися на колесі бажань.
Є сила яка сильніша за інстинкт самозбереження, це інстинкт збереження та продовження роду. З нього ж і витоки такого вкрай позитивного почуття як патріотизм.
Нас веде за собою не власна потреба, а потреба нашого біологічного виду. Інстинкт чоловіка змушує його шукати найкращу жінку задля продовження свого роду. Це породжує масу життєвих ілюзій і трагедій, від шлюбу за розрахунком до шаленого кохання. Кінцевою метою історії кохання є народження дитини, тобто людина діє не заради власних інтересів, а заради інтересів третьої особи, якої до того ж іще не існує.
Ми повинні визнати існування життєвої сили, що є частиною природи і проявляється в існуванні кожної людини. Ця сила нуртує в середині нас – бажання жити й породжувати потомство, і її не спиниш.
Цю життєву силу природа обов’язково забере назад, коли наше фізичне існування добіжить кінця. І саме ця наша внутрішня природа не може бути зруйнованою, оскільки ми є проявом життєвої сили, волі «речі-в-собі», яка існує вічно. Як вічними є атоми й молекули нашого тіла, що не зникають, залишаючись в живій біомасі Землі, як вічно від батька до сина передається незмінною У хромосома, а безкінечні комбінації ДНК породжують майже точні копії наших предків, як діти зберігають частину материнського тіла й дівчата передадуть його разом з мітохондрійною РНК онукам. А тому смерть не є остаточним зникненням; коли наше незначне життя закінчується, ми возз’єднуємося з первісною життєвою силою, що існує поза часом. Так само як наш дух, наша творчість зіллється з вічним інформаційним полем.
«Я помру щасливим, усвідомлюючи, що повертаюся туди, де все почалося… відчуваючи, що виконав свою місію» - Шопенгауер.
*Поштовхом для написання цього есе стала однойменна книга Ірвіна Ялома.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 16629 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © lik :
  • Эссе
  • Читателей: 71
  • Комментариев: 2
  • 2019-04-11


Краткое описание и ключевые слова для: Шопенгауер як ліки

Проголосуйте за: Шопенгауер як ліки



  • Александр Таратайко Автор offline 12-04-2019
Він взагалі вважав цей світ шпиталем для невиліковних...

Взагалі кажучи, помилково стверджувати, що це є висновок самого Шопенгауера.
Він прийшов до нього виключно на підставі аналіза думок авторитетних філософів.
Оригінальна цитата з Шопегауера підтверджує це:
"К какому выводу в конце концов пришли Вольтер, Юм и Кант? – К тому, что мир есть госпиталь для неизлечимых".

Шопенгауер, звісно, був невисокої думки про світоустрій і скептично ставився до тих, хто вважав, що Господь створив світ досконалим.
Його цитати з цього приводу, як на мій полгляд, занадто категоричні, бо зводять в абсолют недоліки навіть найдосконалішого людського суспільства:
"Мир во всех отношениях, безусловно плох: эстетически он похож на карикатуру, интеллектуально – на сумасшедший дом, в нравственном отношении – на мошеннический притон, а в целом – на тюрьму".

Є у Артура Шопенгауера кілька влучних думок щодо національної складової світосприймання, який не гріх пам'ятати і нам:

1) "Самая дешёвая гордость – это гордость национальная. Она обнаруживает в заражённом ею субъекте недостаток индивидуальных качеств, которыми он мог бы гордиться, ведь иначе он не стал бы обращаться к тому, что разделяется кроме него ещё многими миллионами людей."

2) "Каждая нация насмехается над другой, и все они в одинаковой мере правы".

Тих, хто надає занадто великого значення історії (якого вона, насправді, не має), може зробити тверезішим такий вислів Шопенгауера:

"В истории отсутствует основной признак науки: субординация познанных фактов... Она представляет собой знание, а не науку".

Ваша стаття мені сподобалась. А мудра, хай дещо й песимістична складова філософії Шопенгауера, підтверджується божевіллям, що розквітає, зокрема, в нашому з Вами житті. Дякую.
  • Михаил Перченко Автор offline 12-04-2019
Непризнанный гений - ding an sich. Признанный - вещь не в себе. Это мой личный вклад в философию шопинга Шопенгауера.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
Шопенгауер як ліки