Давня історія
В зеркальных водах – берег,
И ветка с желтой грушей…
Фридрих Гельдерлин
Вода тут в річках тепліша, ніж у них на батьківщині. Він вже в цьому пересвідчився. І течія повільніша. А в кожному селі у центрі невеличкі озерця, по їхньому с т а в к и. По берегах обов`язково ростуть дерева або й кущі зелені, з рясним листям, похилились над самою водою, по їхньому в е р б и. На цих річках та озерцях є місця, де літні жінки і молоді, по їхньому д і в ч а т а, полощуть білизну.
Коли вони проїжджали повз, то жінки обов`язково відривалися від своєї роботи і дивилися їм услід, махали руками, посміхалися.
- Чого це вони так? – спитав він у старого воїна, Карла, який оце вчетверте їхав у Кенугард.
- Тут чужинців буває небагато, - відповів той, - тому вони нас сприймають, як своїх.
Проїхали з милю і Карл додав:
- Але ображати їх не можна, бо вони тоді скаженіють.
Коли вони відправлялися у похід, то Бйорн, слуга конунга і брат Гейрі, його батька, Голмфаота, Інгвара, Спеллбуді і Тіагна наказав йому, своєму небожу:
- По дорозі дивись, слухай, та запам`ятовуй. Коли повернешся, розповіси про все Лівстейну, а він, як завжди, складе р у н и.
Особливо дивували храми, зустрічались в кожному селі, білі бані з золотими хрестами височіли над місцевістю, притягували до себе погляд.
А всередині храму його захоплювала невідома йому раніше ікона. Молода мати з дитям на руках. Схиливши голову до синочка, вона випромінювала тиху материнську радість а великі карі очі проникали у саму душу.
Той же самий Карл пояснив йому:
- Це Діва Марія з Ісусом на руках.
Він свою матір не пам`ятав, вона померла молодою, коли йому було всього три роки. Тільки запам`яталося, як вона тримає його на руках і щось співає:
- Ті-рі-рі-ра… будеш, мій синочку, жити… ті-рі-ра… мій малесенький…
Більше нічого не збереглося.
В Любечі вони залишилися на один день відпочити, бо шлях, та й ще по незнаних місцях, для більшості з подорожуючих дуже втомлював.
Він використав цей день, щоб ознайомитися детально з містом, ходив його вузенькими вуличками, минав оселі місцевих жителів, на їхній мові х а т к и, або ще м а з а н к и.
Вийшов до князівського замку, підрахував скільки в нього воріт, веж, побачив один підйомний міст. Потрапив на службу божу у церкву, яка прилаштувалася біля самого князівського замку. Милувався красивим одягом служителів, високими і чистими голосами хористів.
А ввечері старий воїн Карл сказав їм, що далі попливуть рікою, по їхньому Д а н п, так велів їхній к н я з ь, по нашому конунг, Ярицлейв.
- А ти відповідаєш за охорону, - додав він насамкінець, звертаючись до сина свого товариша. І той зразу пішов у порт подивитися на кораблі, які були прив`язані до причалу. Тут було тихо, тільки купка воїнів маячіла на березі. Звідси до їхнього мешкання всього з півмилі. Якщо бігти, то будуть на місці через п`ять хвилин. Напасти можуть он з тієї кривої вулички.
Вранці, ще тільки сонечко піднялося над обрієм, а він вже був на ногах. Хвилювався, адже це його перше серйозне доручення. Але все відбулося нормально, без пригод. Вранці прийшла княгиня із молодшими дочками і слугами. Виявилося, що треба їх відвезти до Кенугарда.
Кораблі вів досвідчений лоцман, добре знав фарватер Данпу. І він намагався триматися неподалік, щоб бачити, як той веде кораблі і запам`ятати це.
А на берегах їх зустрічали села – білі хати, які потопали у зелених садках. Він перший раз це бачив і дивувався.
Коли стало темніти і сонечко ось-ось збиралося сховатися за виднокрай, хтось поруч сказав:
- Он за тим рогом починається Кенугард.
Він побачив біленькі м а з а н к и, що розсипалися по всьому правому березі, а на найвищому місці височів храм з білими куполами, на яких золоті хрести сяяли на сонці. І він задивився на цю незнану красу, невідому на його батьківщині. Після того, як вони звільнилися від своїх службових обов`язків, старий Карл забрав його з собою:
- Пішли, тут у мене є одні старі знайомі, я в них завжди зупиняюсь.
Йшли по якихось темних вуличках, один раз повернули праворуч, потім двічі ліворуч, перейшли через вузенький місточок і опинились перед великою брамою. Карл постукав у неї.
За брамою зчинився собачий гавкіт, потім якийсь чоловічий голос гримнув на них і собаки замовкли.
- Хто там? – спитали з-за брами і Карл весело відповів тою ж самою мовою:
- Свої!
Відчинилась рипуча брама і хтось із смолоскипом в руках пильно дивився на них – кого це Бог приніс у такий пізній час?
- Що, Йване, не впізнав? – сміявся Карл до чоловіка високої статури, чорні очі якого виблискували на смаглявому обличчі.
- Карле,ти? – друзі стояли і плескали один одного по плечах, сміючись і радіючи зустрічі.
А за їхніми спинами почувся дівочий сміх, хтось визирав із вікон, а найсміливіші вихопилися на галерею і дивилися униз на приїжджих. Правда, більше на молодого, ніж на старого. А в самому крайньому вікні з`явилась на мить чиясь жіноча постать і зразу ж зникла.
«Звідки тут стільки дівчат?» - здивовано відмітив він про себе.
- Це його діти, - посміхнувся Карл, - і тут ще не всі.
А новий знайомий, хазяїн Іван, вів їх до господи.
- Ми якраз збиралися вечеряти, - гомонів він, - приєднуйтесь до нас.
За великим столом, попід вікнами, вздовж білої стіни, зібралася вся родина. Дійсно, виявилося їх багатенько, цілих дев`ятеро, крім батька і матері. Найменше підійшло до нього, видерлося на руки і притулилося до його грудей. Всі навколо засміялися:
- Злізай, Горпино, не заважай гостю, нехай попоїсть.
Але він відвів руку однієї з сестер:
- Нехай сидить!
І тут зайшла ще одна, сама найстарша, років двадцять, не більше. Великі сині очі на чистому матовому обличчі. Наче два глибоких лісних озерця глянули йому в душу. Сіла поруч із матір`ю. Іван щось швидко проказав і всі навколо нього перехрестилися, навіть дитинча на його руках своєю ручкою теж намагалася перехреститися. - - Це він прочитав молитву, - сказав поруч Карл, - тепер можна їсти.
Тільки після вечері умовили Горпинку йти спати і він із Карлом теж пішов відпочивати. Сон прийшов швидко, хоча він встиг ще почути, що десь у будинку плакала маленька дитина.
Вранці Карл повів його на Данп купатися. Вода була прозора і холодна і вони досхочу поплавали. Коли повернулися до хати то Горпина наче його стерегла, знову залізла йому на руки. Але тут прийшов джура від конунга і покликав до нього.
- Поїдете сьогодні у Гургів на Росі і привезете мені звідти книгу. Її вам дасть воєвода, він вже знає про вас. – сказав конунг і з тим відпустив їх.
- Поїдемо зразу, - сказав Карл, який вже бував у Гургіві, - щоб до вечора повернутися.
Їхали дорогою, що котилася на південь поперед золотавих ланів.
- Яка багата земля! – зітхнув Карл, - якби у нас була така, нікуди не їхав би, так на ній і працював.
Сонце немилосердно припікало з неба і вони у найближчому селі біля колодязю попросили води напитися. Стара жінка простягнула їм цеберко:
- Пийте, служиві, дай вам Бог здоров`я.
Карл довго пив, розхлюпуючи воду, потім простягнув цеберко йому:
- Пий, синку.
Він спочатку хлюпнув собі на руку, щоб освіжити обличчя і завмер. Потім ще раз хлюпнув і збентежено повернувся до свого супутника:
- Дочка конунга… Там в Кенугарді в небезпеці…
-Карл здивовано подивився на нього:
- Звідки ти знаєш?
- Я відчуваю. – відповів він.
- Ну, добре, - вирішив Карл, - я поїду сам, тут вже недалеко, а звідти візьму когось з собою, а ти повертайся.
Він ще раз хлюпнув води на долоню, замислився, до чогось прислухаючись і поскакав назад.
Коли під самим Кенугардом переїжджав якусь річечку, то знову нахилився з коня і занурив у воду долоню, щось перевіряючи, так, треба поспішати.
А на княжому подвір`ї після обіду вийшли у садочок відпочивати конунг з дружиною, його діти, три наймолодші доньки із служницями, посідали у затишку під деревами. Конунг читав якусь товсту книгу, уважно вдивляючись у літери, і біля нього бринів дівочий сміх, розмови, дружина кліпала очима, борючись із сном. А одна служниця розповідала, що в них вчора ввечері зупинився новий воїн, варяг, приїхав служити, високий, два метри зросту, не менше, а очі сині, сині і вона щось додала своїй принцесі на вухо і удвох вони так і покотилися зі сміху.
І тут вони почули кінський тупіт, хтось швидко наближався до них. В`їхав у двір, перетнув невеличку площу, вони здивовано дивилися на цього міцного варяга, конунг підняв голову від книги. А чужоземець, щось вигукуючи, сплигнув з коня, підбіг до принцеси з служницею, рвучко притис обох до себе.
- Що ви собі дозволяєте! – зарепетували обидві. Конунг і собі насупився, я ж тебе посилав зовсім в інше місце.
А коли варяг швидко з обома дівчатами відійшов у бік кроків на три, всі почули, як щось загуло, затріщало десь нагорі і бабахнуло об землю. Коли обернулися, то побачили, що на тому місці, де щойно сиділи принцеса із служницею, лежить велика деревина. Стара липа, яку посадили ще за часів Володимира Червоне Сонечко, приказала довго жити. Тільки одна дружина конунга здивовано кліпала очима, нічого не розуміючи, бо таки на хвильку заснула.
Ярицлейв його вже від себе не відпустив до самого вечора, доки не повернувся старий Карл, бо тільки Карл зміг перекласти розповідь молодого воїна.
- Я, - розказував той, - побачив перед собою дерево, яке ось-ось має впасти.
Всі здивовано слухали розповідь, і конунг з дружиною, і його діти з слугами та служницями, і особливо та, з блакитними очима, дивуючись чуду.
- Так, це чудо, - перехрестився Ярицлейв, - з незбагненої ласки Божої. Віднині будеш служити при княжому дворі. – Подивився на старого Карла і додав: - Разом із своїм співвітчизником.
Про цю історію розповідали старі літописи, які, на жаль, згоріли під час розгрому монголо-татарами Кенугарда у 1240 році від Різдва Христового. Тільки знаємо, що він одружився на тій, з блакитними очима, і не повернувся до себе на батьківщину, тому і склав сам руни, які теж не збереглися. Але якийсь спудей їх ще переписував нашою мовою за часів Києво – Могилянської академії.
Приблизно щось таке:
Я, широкогрудий воїн,
звертаючись до тебе,
Божественний Одін,
із словами подяки -
спасибі, що дав мені
у жони, струнконогу
і пишногруду Ганну із
люблячим серцем. Амінь.
04.03.2001р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
