«Тисячоліття в небуття відходить...»

* * *

Тисячоліття в небуття відходить,
кладе двадцятий вік останній штрих.
А на Землі гіркими стали води,
і зорі не купаються у них.
Ще не стиха зловісний гуркіт бою,
не висохли іще потоки сліз,
і котиться по душах і по долях
старих боргів важкий незграбний віз.

А що чекає нас в прийдешнім віці?
На краще зміни чи, можливо, зло?
Чи помережать небо блискавиці
і стане іще гірше, ніж було?
Невже жита нам витопчуть солдати
і почорніють далі голубі?
Моя Земля, моя колиско, мати,
чому ж так нині боляче тобі?

Нехай впаде зловісних сил фортеця,
із темрявою станьмо всі на герць!
Хай ллється у Землі велике серце
любов усіх малих людських сердець!
Не будь жорстоким, двадцять перший віче,
дай на відмінно вивчити урок.
Нехай Землі просвітлене обличчя
ніколи не згаса поміж зірок!