Непідвладний мороку забуття

Нарис про унікальну людину. Камінський Феодосій Тимофійович, видатний краєзнавець, вчений, історик і археолог. Він досліджував місце, де потім виникнуть заводи і яке назвуть Запоріжжям. Тричі був заарештований, а погиб від рук грабіжників вже в 1978 р.

Перейду по калиновім мості
Через моє життя,
Щоб прийти із минулого в гості
У нове майбуття.
                        Марта Гай

Збережи мою сонату
Синьо-синьо голубу.
     Юхим Михайлів

КАМІНСЬКИЙ ФЕОДОСІЙ ТИМОФІЙОВИЧ

Народився 14 серпня 1888 р. в місті Миколаєві в багатодітній сім’ї покрівельника. В 1909 р. закінчив Миколаївське реальне училище. Вищу освіту отримав в Санкт-Петербурзькому археологічному інституті /1914/, в 1915-1917 р. приймав участь в першій світовій війні. Після її закінчення працював у Миколаївському краєзнавчому музеї. Вчений-хранитель Державного заповідника Ольвія /1916-1919. Працював в Першій Дніпрогесівській експедиції під керівництвом академіка Д.І. Яворницького /1927-1929/. Заарештований 26 вересня 1929 р. Миколаївським МВ ДПУ. 29 січня 1930 р. засуджений на п’ять років позбавлення волі. Після закінчення строку ув’язнення повернувся в Запоріжжя і приймав участь в археологічних експедиціях Дніпробудівського та Запорізького краєзнавчого музеїв. Вдруге заарештований 7 серпня 1937 р. „як учасник ОУН” і засуджений 15 листопада 1937 р. на 10 років виправно-трудових таборів. Після повернення, в 1949 р., заарештований в третій раз і 26 жовтня 1949 р. засуджений до висилки на спецпоселення в Північно-Казахстанську область /Казахстан/. Реабілітований 29 грудня 1956 р. Помер 1978 р. в місті Миколаєві.

Важко продиратися крізь завали невідомого, понабудованого тоталітарною системою, що з часом перетворилися у непрохідні хащі, за якими зникло життя та ім’я людини, яка чесно і сумлінно працювала на початку ХХ століття.
Мова йде про українського археолога Феодосія Тимофійовича Камінського. Сьогодні, майже через 80 років, відновити життєвий шлях та творчість цієї людини дуже важко. Але тим не менш це потрібно зробити для повернення його імені в науку та для відновлення справедливості по відношенню до цієї чесної і мужньої людини. Скупі відомості, які випадково збереглися по різних наукових виданнях, кримінальна справа, що віднайшлася у Державному архіві Запорізької області та розповіді учня Феодосія Тимофійовича, краєзнавця і любителя минувшини України, Тараса Івановича Максимюка, зробили можливим цей нарис.
Про свої юнацькі роки розповів сам Феодосій Тимофійович в автобіографії, яка збереглася в його кримінальній справі.

„Початкову освіту отримав в школі грамотності, потім в Міському шестикласному училищі,” – написав він в ній.
Після його закінчення у віці 15-16 років працював з батьком кожне літо на покрівельних роботах, щоб на зароблені гроші мати можливість вчитися зимою. Тільки при таких умовах він і міг продовжувати освіту, бо сім’я складалася з восьми душ, і батькам було важко самостійно вчити стільки дітей.
В 1909 р., після закінчення Миколаївського реального училища, через безгрошів’я юнак поступив до військового училища, в якому навчався два роки. Через двадцять років йому про це нагадає нова влада, а тепер жага до знань привела Феодосія Камінського до цього закладу. Після закінчення військового училища він потрапляє до Катеринослава, де знайомиться з професором, майбутнім академіком Яворницьким. І ця зустріч змінює його життя. Він починає працювати в Катеринославському музеї. В 1913 р. поступає вчитися в археологічний інститут у Санкт-Петербурзі. В тому ж році вперше приймає участь в археологічних розкопках у Херсонесі /Севастополь/.
В 1914 р. закінчив інститут, але повністю віддатися археологічній науці не зміг, бо почалася перша світова війна. В 1915-1917 р.р. приймав участь у цій війні, дослужився до звання капітана. А з початку революції опинився на посаді коменданта міста Миколаєва в складі державних установ Української Народної Республіки, після падіння УНР відступив з денікінською армією.
Після закінчення воєнних дій на Україні повернувся у 1920 р. до Миколаєва, де був заарештований і висланий до Москви. Там працював в історичному музеї, пізніше був завідуючим бібліотекою пролетарського українського клубу.

Людина творча і з науковими здібностями, він не міг сидіти, склавши руки. Тому в Москві Камінський написав спеціальну теоретичну роботу з військового мистецтва „Психологія атакуючого” на основі власного досвіду війни, яку використовував у своїй роботі професор Зайончковський – організатор воєнної академії РСЧА до самої своєї смерті у 1926 р.
З 1924 р., коли відновилися розкопки Ольвії, почав приймати в них постійну участь. Коло наукових занять у Феодосія Тимофійовича було дуже велике. Крім посади директора історико-археологічного музею в Миколаєві, він ще був вченим-хранителем Ольвії, членом Всеукраїнського Археологічного комітету при Академії Наук УРСР, а також членом Центральної комісії при Наркоматі освіти з охорони пам’яток на Україні. В 1927-1929 р.р. Яворницький залучив Камінського до роботи в Першій Дніпрогесівській експедиції.
До цього послужного списку треба ще додати кілька робіт, які були видані Феодосієм Тимофійовичем. А на момент арешту Камінський підготував до друку три роботи: „Екскурсійні маршрути по Миколаєву”, „Причини арешту Т.Г. Шевченка у 1859 році” та „Путівник по розкопкам Ольвії”. На жаль, швидше за все вони зникли у вирі подій, які сталися після арешту Феодосія Тимофійовича у 1929 р.
Десь саме в ті дні у листі до дочки написав академік В. Вернадський такі слова, які відповідали тому стану речей, що відбувалися у країні: „Я дивлюсь на більшовицький рух як на велике нещастя. В їхньому середовищі нині відкривається рідкісний в історії обурливий вплив на життя людей великих злочинців і великих грішників. Убивці, злодії, грабіжники.”
Тому і не дивно, що нормальна, талановита, інтелігентна людина, яка б в іншому, демократичному суспільстві багато зробила б на користь народу, в країні Рад була приречена на переслідування і тортури. Бо, по-перше, була царським офіцером, по-друге, мала відношення до установ УНР, по-третє, був незалежною особистістю. І „убивці, злодії, грабіжники”, як слушно зауважує академік Вернадський, не забарилися прийти до Феодосія Тимофійовича Камінського.
Навмисне зупиняємося так докладно на житті Феодосія Тимофійовича перед арештом, щоб довести, що він нічого антигромадського не робив, щоб могло вступити у протиріччя із Законом, який існує у нормальній, демократичній державі, і якого, на жаль, не було у Радянському Союзі.

26 вересня 1929 р. Феодосій Тимофійович Камінський був заарештований Миколаївським МВ ДПУ за те, „що провадив систематичну контрреволюційну агітацію з метою підриву могутності Радянської влади”.
Якщо перевести на нормальну мову, то це значить, що він вів недозволені розмови серед сусідів чи на роботі. А це виключається, бо Феодосій Тимофійович чудово розумів, де він знаходиться і що йому можуть інкримінувати. Тобто, вже з перших сторінок справи – явна фальсифікація. Далі – більше.
В справі є обвинувальний висновок, так би мовити резюме роботи слідчого. Що ж він встановив такого, що суд відміряв Феодосію Тимофійовичу п’ять років перебування у концтаборі?
Уважно вивчивши документ, можна зробити невтішні висновки для пролетарської Феміди. В обвинуваченні з самого початку підкреслюється, що Камінський був кадровим офіцером царської армії, та й ще вчився у військовому училищі. В 1919 році призначений урядом УНР комендантом міста Миколаєва, після чого служив в денікінський армії. Як бачимо, до 1929 р., коли Камінського заарештували, це не має ніякого відношення.
Повернувшись додому в Миколаїв в 1921 р., Камінський влаштувався на роботу в Сільспілку на посаду інструктора і був вимушений часто виїжджати у відрядження. Як сказали б ми – звичайна робота! Але не для слідчого, він і це кваліфікував, як антирадянську діяльність, мовляв /даємо мовою оригіналу/: ”...Каминскому... часто приходилося разъезжать по перефирии округа, где, группируя крестьян при помощи бандуры, распевал узко-национальные песни, чем настраивал окружающих в шовинистическом духе”.
Виявляється, Феодосій Тимофійович добре грав на бандурі, мав великий репертуар українських пісень і чудово їх виконував. Але й це слідчий написав йому в провину.
В справі збереглося пояснення, яке давав Камінський слідчому відносно своїх „вузько-національних пісень. Ось що він написав: „Мій репертуар на бандурі ділився на цикли:
1/ Народний епос: Думи про Морозенка; на смерть Сави Чалого; про трьох братів озівських...
2/ Історичні: Зібралися всі бурлаки; Гей, гук, мати, гук; Ой, горе, тій чайці; Ой, літав орел над морем;
3/ Чумацькі та торгівельні: Ой, ходив чумак сім год по Дону; Було літо, було літо; Гуляв чумак на риночку; Ой, не п’ються пиво меди;
4/ Козацькі: За світ встали козаченьки; Молодий козаче, чого зажурився;
5/ Антирелігійні: Журилася попадья своєю бідою; Ой, п’є вдова, гуляє /по Леонтовичу/
6/ Побутові: Ой, не шуми, луже; Стоїть гора високая; І по той бік гори і по цей бік гори...”

Це ж потрібно було бути таким безбатченком, щоб шедеври світового мелосу записати у вузько-національні пісні!
Слідчий не пропустив поза своєї уваги і службові відрядження Камінського у Київ, як директора історико-археологічного музею, кваліфікувавши їх, як намагання контрреволюційного центру /академік Єфремов/ підтримувати постійний зв’язок із своїми місцевими організаціями /Миколаїв, Камінський/. Навіть те, що Феодосій Тимофійович створив при музеї гурток „Сприяння музею”, кваліфікувалося як намагання зосередити біля себе українських шовіністів.
Ось і всі звинувачення, що змогли пред’явити Феодосію Тимофійовичу Камінському органи безпеки. І за це „припаяли” п’ять років концтаборів, які відбував Феодосій Тимофійович на Далекому Сході.
Під обвинувальним висновком поставили свої підписи Начальник 2-го відділення Секретного відділу ДПУ УРСР Михайло Джавахов /1903-1937/ та Начальник Секретного відділу ДПУ УРСР Валерій Горожанін /1889-1938/.
Для Запоріжжя постать Джавахова досить неприваблива. З 13.02.1937 р. він був начальником Запорізького міськвідділу НКВС і пролив багато невинної крові у нашому місті. Та пролетарська Феміда цього разу не забарилася. Джавахов був розстріляний у Києві 07.09.1937 року. Багато знав, багато зробив – став непотрібним.
Така ж доля і у Валерія Горожаніна. Крім того, він був у дружніх стосунках із знаменитим поетом Володимиром Маяковським. Навіть із ним написав кіносценарій „Боротьба за нафту”. Деякі дослідники роблять припущення, що він мав якесь відношення до таємниці загибелі поета. Шкода, що Володимир Маяковський був нерозбірливий у своїх стосунках, мав багато друзів із ДПУ. А як вони „працювали”, бачимо наочно по справі Ф.Т. Камінського. Валерія Горожаніна розстріляно у Москві 29 серпня 1938 р. Теж став непотрібним...

З 1930 по 1935 рік Камінський Ф.Т. перебував у Хабаровському краї. В 1930 р. він ще встиг познайомитися там із Володимиром Клавдієвичем Арсеньєвим /1872-1930/, відомим дослідником Уссурійського краю, автором знаменитої книги „Дерсу Узала”. В цьому ж році, 4 вересня, Арсеньєв раптово, при нез’ясованих обставинах, помер.
Творча людина залишається нею у різних обставинах, навіть самих безнадійних. Отак і Феодосій Тимофійович знайшов можливість отам, на самому краю життя, зустрітися зі спорідненою душею і погомоніти про те, що їх тоді хвилювало.
Коли закінчився строк покарання, перед Камінським виникло питання, куди їхати, бо в 1933 р. судова трійка при колегії ДПУ УРСР рішенням від 28 травня 1933 р. заборонила йому проживати у 12 населених пунктах, серед яких був і Миколаїв.
Довелося їхати до Запоріжжя, де він ще працював у Дніпрогесівській археологічній експедиції і де залишилися його знайомі і друзі. Влаштувався працювати плановиком-економістом проектного відділу на Запоріжсталі. Але продовжував при першій нагоді займатися археологією. Тим більш, що директором музею на Дніпрогесі був давній знайомий Камінського і любитель старовини Микола Філянський /1873-1938/. Він і залучив до археологічних досліджень на терені Запорізького краю. Крім того, Феодосій Тимофійович консультував працівників Запорізького краєзнавчого музею з питань археології. І теж приймав участь у археологічних розкопках (на о. Хортиця та північно-східній околиці Запоріжжя).
Людина високоосвічена і різнобічно обдарована, Камінський навіть написав і видав, так у всякому разі розповідали місцеві краєзнавці, навчальний посібник з гри у шахи. На жаль, він і досі не розшуканий.

Але вільне життя скінчилося досить швидко. Через два роки, 7 серпня 1937 р., Феодосія Тимофійовича знову заарештували. На цей раз як учасника ворожої Радянській владі контрреволюційної організації „Спілка визволення України”. Але треба підкреслити, що цієї організації взагалі не існувало. Тобто, і другого разу звинувачення були надумані.
На жаль, справа 1937 р. в архіві не збереглася, тому про цей період життя Ф.Т. Камінського можна судити з побічних свідчень, що вдалося виявити в справах інших засуджених.
Слідчі намагалися створити в Запоріжжі широкий контрреволюційний центр, на чолі якого буцімто стояв директор Дніпрогесівського музею Микола Філянський. І тому всі, хто так чи інакше мав з ним зв’язок, потрапляли в коло цієї „контрреволюційної організації”.
Після відповідної обробки в катівні НКВС нещасний Микола Філянський давав ті свідчення, які були потрібні слідчим, серед яких, до речі, був і сумно відомий кат запорізької буцегарні Клєбанов, який міг і з каміння вичавити потрібні визнання.

Ось що показав на допиті 1-2 листопада 1937 р. Микола Філянський: „На початку 1935 року з Києва з безпосереднім завданням... відносно контрреволюційної діяльності в Запоріжжя приїхала Мушкет Марія Степанівна, яку я прийняв... на роботу в музей на посаду археолога”. І далі: „До часу приїзду в Запоріжжя Мушкет я вже зв’язався з учасником СВУ Камінським Феодосієм Тимофійовичем, який щойно повернувся зі заслання... Після декількох розмов із ним я переконався в тому, що він повністю зберіг свої контрреволюційні націоналістичні погляди і досі стоїть на позиціях боротьби проти Радянської влади. Камінського я після цього залучив до контрреволюційної діяльності, створивши йому для видимості можливість працювати в Дніпробудівському музеї по археологічній лінії.
Разом з тим, при доборі робітників музею, я звернув увагу на комплектування штату з націоналістично настроєних осіб. В результаті чого в музей на роботу мною були прийняті націоналістично настроєні Михайлов, Кріпак, Бодянський, Надольський, Святовець”.
І далі, за підказкою слідчих, Микола Філянський свідчить таке: „Ми організували цілий ряд поїздок по берегам Дніпра..., які мали за мету нібито археологічні дослідження, але насправді були використані для активної націоналістичної пропаганди серед українського населення, яке залучалося до цих досліджень. У цьому напрямку найбільш активно працювала Мушкет, виконуючи функції археолога. Крім наших спільних відряджень, Мушкет провела в 1935-1936 р.р. кілька пішохідних обходів Запорізького району /по берегам Дніпра/, а також поїздок в сусідні від Запоріжжя райони, де також вела націоналістичну пропаганду серед українського населення”.
Сьогодні, з відстані часу, зрозуміло, що все це відверта маячня! Але за неї Філянський був розстріляний 12 січня 1938 р., а Камінський отримав десять років таборів. В той час, як Марію Степанівну Мушкет навіть не заарештували! Хоча одночасно є неперевірені свідчення, що вона була вислана.

Треба нагадати читачу, що в 30-ті роки Запоріжжя, через будівництво Дніпрогесу, стало одним із археологічних центрів не тільки України, а і всього Радянського Союзу. На чолі Першої Дніпрогесівської експедиції /1927-1932, яка провадила дослідження території, що повинна була піти під воду, стояв видатний історик козаччини, академік Дмитро Яворницький, який залучив до її роботи десять найкращих археологів України, Серед них був і Феодосій Тимофійович Камінський.
Але новій владі не потрібні були наукові сили. І доля їх в основному така, як і Камінського. В справі Феодосія Тимофійовича збереглася виписка з його записника, де приведені прізвища знайомих, про яких слідчий хотів мати від допитуваного якесь пояснення.
В цьому записнику що не прізвище – то ім’я в науці!

Микола Омелянович Макаренко /1877-1938/, розстріляний. Видатний археолог, мистецтвознавець, краєзнавець, займався трипільською тематикою. Дослідив Маріупольський могильник. Ціною свого життя зберіг Софію Київську.
Юхим Михайлів /1885-1935/, художник, загинув на засланні. Символіст непересічного таланту.
Академік Сергій Олександрович Єфремов /1876-1938/, визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури. Непримиренний противник більшовицького режиму.
Професор Михайло Федорович Болтенко /1888-1959/, доцент кафедри стародавнього світу історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечнікова. Видатний вчений в галузі античної археології. Арештований в 1934 р., отримав п’ять років виправно-трудових таборів. Після повернення з університетом в Одесу з евакуації працював в ньому.
Автор добре запам’ятав, коли навчався на початку 60-х років в університеті, як шанобливо згадували вченого його молодші колеги і учні. Запам’яталось також, що на кафедрі стародавнього світу висів його портрет. Неабиякий вчинок як для того часу.
Петро Петрович Курінний /1894-1972/, археолог, вчений секретар Всеукраїнської археологічної комісії, під час окупації України керував музейними осередками. В 1933 р. був ув’язнений. Виїхав з німцями в еміграцію, тому і залишився живим. За кордоном опублікував багато праць, найвідоміша – „Історія археологічного знання про Україну”, яка була перевидана в Україні вже в наш час.
Михайло Якович Рудинський /1887-1958/ широко відомий в Україні та за її межами як талановитий спеціаліст в галузі первісної археології, мистецтвознавства, видатний організатор науки, пам’яткоохоронець, музеєзнавець. Доктор історичних наук, засновник Полтавського музею, вчений секретар Інституту археології АН України, у 1956-1958 р.р. зав. відділом первісної археології. Досліджував Мізинську стоянку, Кам’яну Могилу та інш. Арештований у 1934 р. і у тому ж році висланий в Північний край на три роки. Тільки в 1944 повернувся на Україну.
Ірина Василівна Фабриціус, археолог інституту археології АН УРСР, видала у 1951 р. ґрунтовну наукову працю „Археологическая карта Причерноморья Украинской ССР”.
Борис Васильович Варнеке /1874-1944/, професор, досліджував історію античного театру і драматургії. Видав у 1929 р. книгу „Античний театр”, яка і досі зберегла наукову цінність. Навесні 1944 р. заарештований органами КДБ й 31 липня помер у лікарні київської в’язниці.
Іван Федорович Левицький /1896-1952/, археолог, спеціаліст у галузі палеоліту та доби бронзи в Україні.
Дмитро Іванович Багалій /1857-1932/, академік, історик, ректор Харківського університету в 1906-1910 р.р. Був також директором Інституту історії української культури та інституту Тараса Шевченка. Автор багатьох грунтовних праць з української культури, які довгий час за радянської влади не перевидавалися.
О.С. Федоровський /1885-1939/ - український геолог, палеонтолог, археолог, професор Харківського університету, директор археологічного музею /1920-1930/, учасник археологічної експедиції на Дніпрельстані.
Сергій Степанович Дложевський /1889-1930/, археолог, філолог-класик, дослідник історії Риму, грецької та римської культури. Директор Одеського археологічного музею.
Софія Мефодіївна Терещенко /1887-1948/, художник, завідуюча Звенигородським краєзнавчим музеєм. Зібрала великий матеріал, присвячений життю і творчості Т.Г. Шевченка (на жаль, через недбалість місцевої влади майже весь загублений). У 1929 р. заарештована і була заслана до Казахстану. Повернулась додому тільки після війни.

Ось таке сузір’я видатних імен виявилося в записнику у Феодосія Тимофійовича, ось з ким він працював, підтримував ділові стосунки, обмінювався думками.
А ще залишилися за межами записника найвидатніші дослідники Дніпрогесівської експедиції, очолюваної академіком Дмитром Івановичем Яворницьким, такі як Аркадій Вікторович Добровольський /1885-1956/. Під час Дніпробуду відкрив і дослідив середньостогівську культуру часів неоліту та енеоліту, культури бронзової доби на Дурній Скелі. Петро Іванович Смолічев /1891 - після 1955/, проводив розкопки на островах Хортиця, Таволжаний, Перун та на Кічкасі. Організатор музею Дніпробуду та Володимир Грінченко /1900-1948/, який відкрив знаменитий Вознесенський скарб.
Всім їм Радянська влада теж перешкодила, як і Камінському, повністю розвинути свої творчі здібності. Добровольський та Смолічев були вислані за межі України, а Грінченко потрапив у ГУЛАГ, там і загинув.

Феодосій Тимофійович відбув свій термін, десять років, повністю і повернувся знову до Запоріжжя. Але на цьому його поневіряння не закінчилися. У 1949 р. він був знову заарештований УМДБ Запорізької області і Особливою нарадою МДБ СРСР 26 жовтня 1949 р. засуджений до заслання на поселення в Північно-Казахстанську область.
Після смерті Сталіна Феодосій Тимофійович подав скаргу на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР, але йому відмовили, і він залишився у засланні. Та, мабуть, залишався він там не довго, бо вже у 1956 р. був реабілітований.
Повернувся він в своє рідне місто Миколаїв, в батьківський дім № 51 по вулиці Міщанській, звідки сумного для нього 1929 року почалися його поневіряння.
Документ на його арешт виписав уповноважений Миколаївського окрвідділу ДПУ на лапідарне прізвище Гітлер. Як бачите, були свої Гітлери і у Радянській владі!
В справі збереглася фотокартка Феодосія Тимофійовича Камінського. На нас дивиться розумна, інтелігентна людина з сумними очами. Скільки йому довелося пережити, один Бог знає, та не зважаючи на всілякі труднощі, він вистояв і повернувся до батьківської оселі.
Та в лиху ніч 1978 р. злодії, привернені увагою до великої колекції картин, які зібрав Феодосій Тимофійович вже після повернення, залізли у будинок до вченого, зв’язали його і придавили подушками, у результаті чого 90-літня стара людина задихнулась.
Так завершилось життя цієї непересічної особистості...

Доля Феодосія Тимофійовича Камінського типова для інтелігента в радянській державі: їй розумна, високоосвічена, порядна, інтелігентна людина не була потрібна. В 20-30-ті роки ХХ століття держава зробила все, щоб її знищити. А замість неї вона виховала нову, радянську інтелігенцію. Та закон життя незворотний. Кращі представники нової формації по природі своїй не могли не бути розумними, високоосвіченими та порядними людьми. І вони знову вияснили для себе, що і до чого у цьому світі. А розібравшись, знищили Радянську владу, викинувши її на смітник історії, полишивши історикам вивчати ганебний зигзаг у світовій історії.

ДОДАТОК

В кримінальній справі збереглася копія вірша, який був вилучений, як написано у листочку, у арештованого Мюллера і присвячений Ф.Т. Камінському. Вірш невідомого автора передає почуття людини, яка вболіває за долю України і, зрозуміла річ, не сподобався слідчим, тому був приєднаний до обвинувальної справи.
Хто такий Мюллер, сьогодні встановити важко. Можливо, слідчі неточно написали прізвище арештованого.
Наводимо цей вірш з виправленням деяких очевидних помилок. Його запис свідчить про те, що навіть у найглухіші часи в Україні завжди були люди, які вболівали за її долю.

Присвячується вельми шановному кобзареві Д.Т. Каменському

Була колись Україна, вміла добре жити.
Були діточки у неї щирі та правдиві.
І дивились всі на неї заздро та бурливо.
Кожен хотів одірвати смачний шматок хліба.

3. Так зо всіх сторін, сердешну, скубли, обдирали.
І зосталася сердешна сирота без ласки.
Хто ж такі, що так безбожно обідрав матусю?
Свої діти, мов чужії, рвали її душу.

Подивіться ви на неї. Зараз що зосталось?
Сльози душать, як згадаєш сиріт та руїни.
Де ж ви, славнії орлята? Де ви, окликніться!
Чом не йдете рятувати неньку свою рідну?

Вона ж, бідная, сердешна, плаче та ридає.
Та вас, діточки рідненькі, молить і благає.
А ви, браття мої милі, довго не бариться
Та за неньку свою рідну йдіть у поле биться.

10 квітня 1923 р.

Є на листочку напис: „Из стихов арестованного Мюллера”.
Підпис нерозбірливий.
ДАЗО. – Фонд Р-5747. – Оп. 3 – Справа 356. – Арк. 100.

1.Помилка переписувача. Треба – Ф.
- 12 -

Примітки.

1. ДАЗО. – Фонд Р-5747. – Оп. 3. – Спр. 356. – Арк. 16.
2. Там само. – арк. 17зв-18.
3. Там само. – арк. 18зв.
4. „Літературна Україна”. 14 квітня 2005 р.
5. ДАЗО. – Фонд Р-5747. – Оп. 3. – Спр. 356. – Арк. 1.
6. Там само. – арк. 135.
7. Там само. – арк. 91-91зв.
8. Там само. – арк. 135
9. Там само.
10. Там само. – арк. 135зв.
11. Шаповал Ю.І., Пристайко В., Золотарьов Вадим, ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. - К., „Абрис”, 1997 р..-С. 460.
12. Скорятин В.И. Тайна гибели Владимира Маяковского. Новая версия трагических событий, основанная на последних находках в секретных архивах. – М., „Звонница – МГ”: 1998 г.,-С. 260. Катанян В.А. Маяковський, Хроника жизни и деятельности. Издание пятое, дополненное. М., „Советский писатель”, 1985 г.-С. 399.
13. Расстрельные списки. Москва. 1937-1941. „Коммунарка”, Бутово, Книга памяти жертв политических репрессий, Москва, Общество „Меморіал”, Издательство „Звенья”: 2000 г.-С. 113.
14. Свідоцтво Т.І. Максимюка.
15. Вера Фабианская, Арсеньевы – Одесский мартиролог. Данные о репрессированных Одессы и Одесской области за годы советской власти, том 2, Одесса, ОКФЫ, 1999 г.,-С. 744.
16. ДАЗО. – Фонд Р-5747. – Оп. 3. – Спр. 356. – Арк.137/2.
17. Там само. – Спр. 9833. – Арк. 12-12зв.
18. Там само. – Спр. 356. – Арк. 142.
19. Там само. – Спр. 9832. – Арк. 56-57.
20. Там само. – Арк. 58.
21. Там само. – Арк. 59.
22. Там само. – Спр. 9833. – Арк. 24.
23. Там само. – Спр. 356. – Арк. 142.
24. Там само. – Спр. 9832. – Арк. 124.
25. Н.Д. Полонська-Василенко, Українська Академія Наук. Нарис історії,- К., „Наукова думка”: 1993 р.,-С. 172.
26. М.М. Шубравська, Д.І. Яворницький, Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. – К., „Наукова думка”: 1972 р.,-С. 133.
27. Словник-довідник з археології. Редактор, укладач та керівник авторського колективу Н.О. Гаврилюк, - К., „Наукова думка”: 1996 р.,- С. 397. /Далі – Словник-довідник .../
28. Білодід О.І. про Макаренка М.О. – //„Археологія”. - К., 1989 р., № 1,- С. 130-131.
29. Юхим Михайлів. Його життя і творчість, Нью-Йорк, Лондон, Париж, Торонто, 1988 р.,- С. 13.
30. І.З. Підкова, Р.М. Шуст. Довідник з історії України, том 1, - К., „Ґенеза”: 1993 р.,- С. 195-196.
31. Репресоване краєзнавство /20-30-ті роки/, - К., „Рідний край”: 1991 р., -С. 147-152.
32. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького, випуск 1, -Дніпропетровськ, „Гамалія”: 1997 р.,- С. 814.
33. Словник-довідник, - С. 397.
34. В.І. Граб, О.Б. Супруненко Доля Михайла Рудинського – //„Археологія”, - К.,1992 р., № 4, - С. 91.
35. Словник-довідник, - С. 398-399.
36. В.І. Граб, О.Б. Супруненко Доля Михайла Рудинського – //„Археологія”, - К.,1992 р., № 4, - С. 93, 98.
37. Словник-довідник, - С. 408.
38. Українська літературна енциклопедія, том 1, - К., Головна редакція УРЕ ім.. М.П. Бажана, 1988 р., - С. 274.
39. Епістолярна спадщина академіка ДІ. Яворницького випуск 1, -Дніпропетровськ, „Гамалія”: 1997 р., - С. 793.
40. Словник-довідник, - С. 397.
41. Українська літературна енциклопедія, том 1, - К., Головна редакція УРЕ ім.. М.П. Бажана, 1988 р., - С. 106.
42. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького, випуск 1, -Дніпропетровськ, „Гамалія”: 1997 р., - С. 646.
43. Там само, - С. 801.
44. „Реабілітовані історією”, Черкаська обл.; кн. 3, - Сміла, 2002 р., „Тясмин”: С. 388-390.
45. Словник-довідник, - С. 395.
46. Там само, - С. 399.
47. Т.К. Шевченко Археологічна карта Запоріжжя – „Запорозька старовина”, вип.. 2, - Запоріжжя, Вид ВАТ „Мотор Січ”: 2002 р., - С. 228.
48. ДАЗО. – Фонд Р-5747. – Оп. 3. – Спр. 356. – Арк. 142.
49. Там само. – Арк. 138-140.
50. Там само. – Спр. 9833. – Арк. 13.
51. Там само. – Спр. 356. – Арк. 2.
52. Там само. – Арк. 1.
53. Там само. – Арк. 137/3.
54. Розповідь подружжя Е.А. та Т.І. Максимюків.

07.05.2005 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Избранное: статьи по истории
Свидетельство о публикации № 18163 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Стихи.Про
Нарис про унікальну людину. Камінський Феодосій Тимофійович, видатний краєзнавець, вчений, історик і археолог. Він досліджував місце, де потім виникнуть заводи і яке назвуть Запоріжжям. Тричі був заарештований, а погиб від рук грабіжників вже в 1978 р.
Краткое описание и ключевые слова для: Непідвладний мороку забуття

Проголосуйте за: Непідвладний мороку забуття


    Произведения по теме:
  • Вони оспівували Дніпробуд
  • Про групу письменників, які в Запоріжжі створювали для горьківської «Історії фабрик і заводів» «Історію Дніпробуду». Маловідома сторінка історії Запоріжжя. Коли «Історія Дніпробуду» була вже готова
  • І вони були в нашому місті!
  • Одна із маловідомих сторінок нашої історії
  • Поетеса не помилилась
  • Леся Українка не помилилась! Віталій Шевченко.

  • Михаил Перченко Автор offline 28-11-2020
Згадуй, згадуй, воруши застиглих
  • Виталий Шевченко Автор offline 29-11-2020
Дуже дякую,дорогий Міша! Я дуже повозився, коли писав цей нарис, бо майже нічого не було відомо. В мене ще є десь нарис про зустріч Камінського із Лесею Українкою в Криму.Вона ще тоді подарувала йому бандуру.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: