Вірші Миколи Гуріна

Колись я вивів для себе такий собі закон Піросманішвілі, по прізвищу знаменитого грузинського художника початку ХХ століття: починаємо шукати людину тоді, коли її вже нема, вона померла чи десь зникла. Але тільки вона стає знаменитою, всі кидаються до неї взяти інтерв’ю, набитися у друзі чи ще якимось чином підкреслити заднім числом свою наближеність до неї, як все це відбувалося із самим Піросмані.
«Оце я з ним майже вчора розмовляв, він стояв он на тому перехресті, посміхався, подарував мені свою картину, казав, що я теж гарно малюю. Так, осьдечки пройшов повз мене. Ні, я більше нічого не пам’ятаю. Сиділи разом на засіданні, перемовлялися…»
Щось подібне вийшло і з Миколою Івановичем Гуріним, запорізьким поетом початку ХХІ століття.
Перебираючи папери в архіві Запорізької міської ради ветеранів, я наштовхнувся на саморобну книжечку віршів «Роки життя людського». Перегорнув її, вразили рядки поезій, де невідомий поет говорить правдиво про війну, в якій 60 років тому приймав участь.
Можливо, вони не скрізь написані на високому рівні, але зате були щирі і розповідали про минулу війну з несподіваної сторони. І як свідок і учасник подій він казав про неї відверту правду, не кожний поет з навіть більш великим хистом дозволяв собі таке писати.

* * *
Ми воювали і голодували,
Славу заробили,
Хто воював – «За Победу»
Медаль почепили.

* * *
Ми у рукопашних боях бились:
Форсували річки, билися за кручі,
Та за це нам дісталися
Німецькі онучі.

* * *
Були і лицарі війни,
Під доглядом у госпіталях лежали
Без обох рук і без ніг вони.
Їх «огірками» називали.
Життя свого останні дні
Лежачи в ліжках доживали,
Про те, що вони живі,
Їх сім’ям не повідомляли.

* * *
В Німеччині воювали
Й союзники наші.
Та не бачив я, щоб їм давали
Із перловки каші…

* * *
На рейхстазі стяг ми поставили,
Фашизм розгромили,
Та в Європі залишили
Солдацькі могили.
Нам на фронті говорили,
Як їм було треба.
А життя для нас зробили
Не таке, як треба.

Я кинувся розшукувати його. Звернувся до Степана Михайловича Качана, колишнього заступника голови міської ради ветеранів, до нього зберігся лист поета в рукописній книжечці. Той нічого не пам’ятав. Лист прийшов п’ять років тому, на 60-ту річницю Перемоги.
До речі, в цьому листі Микола Іванович надіється, що якісь його вірші підійдуть до книги «Время выбрало нас», яка тоді готувалася до ювілею. Але його віршів в книзі немає, не підійшли.
В цьому ж листі він пише, що йому «87 років, маю мертве праве око і в роті два зуби». Має нагороди: орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною». Тобто, пройшов всю війну.
В 1933 році закінчив сільську школу. Ріс без батька і не зміг отримати навіть середню освіту. В одному вірші він згадує, що:

Я повернувсь на рідну Полтавщину,
Яку без міри я любив.

Вдалося встановити, що він жив в Хортицькому районі. Але ні в первісних ветеранських організаціях, ні в районній ветеранській організації його не пам’ятають.
Була людина біля нас, жила, творила, надіялася, писала проникливі вірші, а ми її не помітили, і хай ці кілька рядків у навздогін будуть йому вдячною нашою запізнілою пам’яттю.

* * *
В плащ-палатці без домовини
В яму опускали.
Потім землю нагорнули,
Могилу зробили.
На могилі хрестик поставили
Й каску положили.
Та це його поховали
Як добру людину,
А то б могли закопати,
Як дохлу скотину.
З поля бою мертвих забирали,
Носили до ями.
По одному не ховали,
Сотнями ховали.
Їх землею загортали
І напис робили:
«В цій могилі поховані
Сини Батьківщини…»

05.02.2011 р.