Батько

Автобіографічне

Коли на світ я народилась,

Війни на світі не було.

Вона в минуле відкотилась,

Лишивши спалене село.

Чорніли віспини воронок

На тілі матері-землі.

Вже не носили похоронок

Чужої долі поштарі.

Ще згарища, як обеліски,

Пливли в весняних небесах,

А свіжосплетені колиски

Вже загойдались по хатах.

Медалі золотом світились:

Вернутись батьку повезло.

А в матері з війни лишилось

Над лобом сивини крило.

Не було слова «ветерани»,

Не було «вічного вогню».

Ще не наклав на свіжі рани

Час-лікар забуття броню.

І всім калікам, що вертались,

Сусідка заздрила – вдова,

Листа-трикутничка читала,

Поки не стерлися слова.

І всі незгоди враз міліли

Перед листами із війни.

Ще вдови в чорному ходили,

Не фарбували сивини.

Любов, що в вирі загубилась,

Стрічать ходили за село...

Коли на світ я народилась,

Війни на світі не було.

* * *

Над батьком змилосердилася доля:

У гімнастерці, вицвілій від поту,

Вернувся з фронту, як вертався з поля,

Закінчивши важку й брудну роботу.

Голивсь шматком трофейного кинджала,

Перлову кашу називав «шрапнель».

Йому подушка спати заважала,

І він мостив під голову шинель.

«В надії» мати через рік ходила,

А він втішав і молодиць, і вдів.

Була у ньому відчайдушна сила.

Він все на світі звідати хотів.

Любив дивитись у безмежні далі.

До сонця й вітру обертав лице.

Віддав нам гратись фронтові медалі,

Сказав: «Ми воювали не за це».

Коли вождя скидали з п’єдесталу,

Заплакав гірко, бо втрачав минуле.

Помер невдовзі – то його дістала

Та куля, що на фронті обминула.

Я вже синів із війська виглядаю,

Втомилась фарбувати сивину

І все життя сама себе картаю,

Що не спитала батька про війну.

© Геннадий Гришин, картина

Вірш батько війна