Збір металобрухту, або Спогади про дитячий концтабір

Металобрухт збирає дітвора.

Дзвенять, як дзвони, щерблені каструлі,

Стирчать прути обломків арматури,

Залізним ліжком вершиться гора.

І враз, як спомин, зіржавілий дріт.

Колючий, як війни страшна потвора,

Що полонити нас хотіла вчора

І обснувати дротом цілий світ.

Снігам часу повік не замести

Той небокрай, обплутаний дротами,

Дітей концтабору, що вже не кличуть мами

І вже не мріють більше підрости.

Вони бояться з рук цукерку брати,

Бо лиш отруту може дати кат. 

Хто виживе? Хто вернеться назад?

Кого до серця ще пригорне мати?

Ряди бараків. Кіптява труби,  

Що день і ніч димить у небо грізно.

У кочегарів там завжди завізно. 

Не витрачали дощок на гроби. 

А замість дров – тонесенькі стебельця

Дитячих ніжок, рук прозорих пальці.

Життя малого спалюють окрайці.

Горить вуглинка із живого серця.

А бюргери стоять хазяйновиті

За попелом у черзі, по порядку.

Удобрити спішать німецьку грядку,    

Щоб не втомилась нелюдів родити.

Заметам забуття не замести,

Вітрам історії той попіл не розвіять.

Живуть ще, ходять по землі кати,

Що про нові, всесвітні печі мріють.

...Колючий дріт зі сміхом тягнуть діти.

Змокрів у хлопця чубчик над чолом.

Рушник веселки квітне над селом.

Не дайте, люди, мир оцей спалити.