Поети про смерть. Думки про смерть видатних українських поетів класиків. Роздуми про смерть поетів. Що писали поети про смерть, чи вірили вони в те, що смерть – то не кінець, а початок життя. Вічна тема смерті у віршах українських поетів.І немає смерті – є життя.
Вірші та роздуми про смерть, тимчасовість і вічність життя – це показник глибини мислення поета. Подивимось, що писали про ці вічні теми наші класики.
Зозуля йому відкувала літа,
А він уже в Слові воскрес.
Данило Бакуменко
Що не рік, то земля від могил рідніша.
Мирослав Мирович
Було все так, як вже не буде,
Як вже при них, а не при нас.
А все не так, як після того,
І все не так, як при тоді.
Єдине, що від нас іще залежить,
Принаймні вік прожити як належить.
Ліна Костенко
Та розум відчува своє безсилля
Збагнути щось за рисою буття.
Старість – це повернення до того,
Звідки починалася дорога.
Ти кричав від самоти і страху,
Мовби втаємниченим чуттям
Здогадався про повільну страту,
Що її наречено життям…
Життя позаду.
Я дивлюся в небо,
Але не те це небо, що колись.
Я віршую, отже я існую,
І мене почуєш ти колись.
То звідки ж відчуття, що ти транзитом
У цім раю, що теж спливе як дим?
І думка звідки: «О, як страшно жити!
Які стоять за нами холода!»
Я живу не в своєму столітті,
Я між вами непроханий гість.
Життя – це пух кульбаби.
Як страшно, до судоми –
Над всі зневіри й зваби –
Це раптом усвідомить.
Сіль пізнання! Аж рвуться сухожилля.
Ще крок, ще два у безмір забуття,
Та розум відчува своє безсилля,
Збагнути щось за рисою буття.
Володимир Базилевський
Надмогильна плита
Не закриє мене.
Тільки слово моє
Може вбити мене.
Дмитро Павличко
І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття – без вороття.
Максим Рильський
І не літо, а латина
Вже приховує від нас,
Що найгірші в цьому світі
Ліки – час.
Анатолій Кичинський
Між іще небуттям і уже небуттям
Мить коротка, яку називають життям.
І про це аж тоді зрозумієш сповна,
Як осіннього чуба торкне сивина.
Микола Білокопитов
Душа замре в передчутті безодні
І скотиться сльозою зі щоки!
В. Мороз
Одплив буденний сказ, немовби шумний катер.
Олекса Влазько
На цій землі, де наша тінь упала,
Лежать сліди тисячолітніх злив.
Леонід Первомайський
І це предивне відчуття,
Що ти і світ – одна істота,
І може, в цьому й суть буття?
Борис Мозолевський «Арабатська стрілка»
Розхристаний полин строфи,
Що простотою добиває,
Мов плач століть глухий, сухий
Десь під землею, поза краєм.
Осіннім золотим шиттям
Життя лежить, як на долоні.
Тетяна Крижанівська
Душа така важка, печальна, вогка,
Немов тепло лишила у книжках,
І тіло їй уже давно баластом…
Як час батожив, зморшками періщив.
Станіслав Шевченко (про Гріна)
Хоч тіло з душею –
Чорне з білим –
Що бореться
Так, Господи, невмінь! –
За рай миттєвий і за вічний рай.
Раїса Харитонова (Талалай)
Заснуть, щоб перейти безболісно і глухо
В останній супокій?
Шкутильгають роки – слизчава дорога.
Не треба мудрості – вона згашає синь,
І тьмарить обрії, і барви поглинає.
Зі мною ангели не розмовляють більш.
Дух відлітає, тяжеліє тіло
І тягне до землі.
Виростає ось мудрість, важка наче камінь, –
Одинокий безрадісний плід.
…А листя днів – лише сухий гербарій,
Книговість календарного життя.
І смуток, що в незнане поведе
Нечутною ходою потай миру.
Євген Маланюк
Надамо слово трійці наших любомудрів.
Кінець життя – життя початок,
І де коловороту край?
І як я вмру, не розумію –
Життя моє одвічне.
Я був – не я. Лиш мрія, сон.
З глибин Вічності падають зерна
В душу…
Дух, що пройняв єси все,
Хто ти єсть.
Я дух, дух вічності, матерії, я мускули передосвітні.
Я часу дух, дух міри і простору, дух числа.
Зі смутком на серці, з вінком на чолі
Скажу своє слово і зникну з землі.
Перейду я у вічність таємну
До нових зорювань, до світань…
Всесвіт наш – це дивна казка,
Це одна з фантазій Божих.
А людина – сон найкращий
З поміж снів Його пригожих.
Колись потонуть наші думи у всесвітнім шумі.
Так ми обірвемось колись. Так вічність урочиста
Нас байдуже зустріне.
Говорив я: знаю я
Що Ти тихий, як роса,
Многодумний, як веселка,
І, як буря, молодий.
Люди не вертаються,
Слід їх тільки мріє…
А в вікні неначе
Листя серебріє…
Павло Тичина
Не все що минуло, минає.
Зустрінемось у колі рідні
У всесвіті чи антисвіті,
І всі наші справи земні
Постануть у іншому світлі.
Змивають хвилі часу назавжд,
Епох минулих нетривкі сліди,
Та на віки лишається у слові
Усе, що гідне слави та любові.
Матері переходять у пам'ять –
Не лишають до смерті нас.
Але читаєш вицвілі рядки,
Немов гортаєш пройдешні роки.
Що все тече – не все минає.
Одна в нас колиска – земля,
І нам же вона – домовина.
Нам дано одне життя прожити,
З небуття ніхто не поверта,
Але слово ще надію має
Наші дні нащадкам відтворити.
Відцвітають літа, переходять у пам'ять.
Усе минає, хоч не все – у невідь.
Безсмертя приходить після смерті.
Тому-то й важко
Розпізнати безсмертних
Серед живих.
Стою у колі мрій і спогадів,
Мов дерево в осіннім листі.
Перелитися у світло –
Це і є життя прожити.
Народження і смерть,
Початок і кінець.
І все-таки живе
Надії промінець,
Що прахом стане плоть,
А дух не одквітує
І що життя людське
Не проминає всує.
Щось таємничо неземне
Сліпучими кругами
Здіймає до небес мене,
Єднаючи з богами.
Микола Луків
Розмиє дощ той нетривкий сосуд,
В який тебе природою відлито,
Яким тебе одділено од світу,
І переллє в холодний білий сум
Просторів…
Один лиш крок в осінню ніч – і раптом
Ти все забув. І все-таки живеш.
З кожним днем земля добріша.
Наслухає, дише, жде…
Я – скрізь, я поряд – звільнена і світла,
Розсіяна у світовій душі.
Як невгасимо міниться, пала
Алмаз життя в простій оправі смерті!
Я тут зустріну всіх, кого люблю.
Усіх, хто помолодшав і воскрес.
Вони нам смерті не бажають, ні,
Але їм дуже нас не вистачає!
Людинонько, благенька свічко,
Не захлинись своїм вогнем.
І тіло, втомлено й байдуже,
Обляже, як ганьбою, душу.
І все – донизу, все – доземно.
Бо й дідусь так докірливо сниться.
Мовби сердиться: чуєш стара,
Годі там на землі комашиться,
У дорогу збиратись пора.
Вже я смутна роками.
Мчить життя, нас гонить і морочить,
Дурить, озирнутись не дає.
Осеніло. Мед яснів у ринці.
І світліла діду голова.
І потихеньку вкупочці старіть.
І каже – то листям, то димом,
Що вже нам дорога одна.
Прощай, моя світла людино,
Дозріла ти вже, потрудилась,
Домірялась – аж до зерна.
Твій дім, твої світи і війни –
Усього лишилося на дні.
Ще мить – і заснеш супокійно
В своєму маленькім зерні.
Хай, мов гробокопач – мій годинник.
Яке це щастя – помирать,
Коли на світі добрий лад…
А в смерті – незвідність є. А тому і надія.
Лише задмухала свіча
Не ллє ніколи сліз.
Лише задмухала свіча
Не світить вже нікому.
На те свічу створив Господь,
Щоб на путях земних
Спалахували дні скорбот,
Але й світить крізь них…
Я ж, бездомних і голих,
Пустив вас у світ,
І прийму лиш бездомних і голих.
Я веселих і вільних пустив вас у світ.
І прийму лиш веселих і вільних.
Душа земне переросла,
Небесного ще не сягнула,
Краєчок неба одгорнула
На рівні серця і чола, –
Заплакала і геть пішла…
І не видихнеш вічність
Із себе в творіння своє…
Може вибухнуть серце,
Коли вчасно не схопиш перо.
Вони нам смерті не бажають, ні,
Але їм дуже нас не вистачає!
Бо того, хто упав, – полишає вже страх.
Спадають вірші безшелесно
Життю прожитому до ніг.
Старість – світле омовіння
І чистилище душі.
Мертвих моїх друзів телефони
Засихають у записниках.
Бо кожен день – лиш острівок
У океані смерті.
Говори самотою,
Поки тихі дощі
Не приб’ють наді мною
Сиру землю вночі.
Бенкет минув. Низесенько завис,
Чекаючи мене, Чумацький Віз.
Розтанемо (ми ж тільки Божі сни!),
Лишивши нашим дітям на прощання –
Розгубленість і відчуття вини
За те, що зникнуть, врешті і вони,
Нічого не лишивши, крім печалі.
Є душі, які не вмирають,
Смеркаються легко і чудно.
Їх вічність не є трагічна,
А тільки – ласкаве небо.
До зойку ніжного, до болю
Я тиху землю цю люблю.
У сиву безкінечність поля
Свою конечність переллю.
Я крізь життя пройшла мов промінь, –
Пора у сонце повертать.
Тане вік, як сніг останній.
Проглядає чорнота.
За похилими літами –
Ще похиліші літа.
Ірина Жиленко
Іще читати на тему смерті:
Фет: смерти нет, Примирение со смертью
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
