Потяг в юність

* * *

Сяду в електричку – і на переїзд,

Де тікає поїзд від дівочих сліз.

Енні кілометри вітер доганя,

І дощі стьобають рейки навмання.

Привезу я згадку із далеких днів.

Підбіжить платформа аж до ніг мені.

Загублюсь у травах, вигляну весну.

Не забуло серце стежку в полину...

* * *

Дядько – міцний, плечистий –

Говорить: «Потяг – не віз

І потребує хисту

В ремонті важких коліс».

І кожна деталь і гвинтик

Міцніють в його руках,

Щоб потяг, у сонце влитий,

Летів на тугих вітрах.

...Стікає сльозою свічка,

І потяг спинив свій хід.

Остання зупинка – Вічність.

...Не згубиться дядьків слід.

«Вагони щосили котять,

Ведуть їх сини твої!».

І молодіє поїзд

На дядьковій колії.

* * *

Потяг в березень швидко мчить,

Наче юність догнати хоче.

Переїзд мій давно вже спить,

Розгорнувши платформу ночі.

В перехресті між двох доріг

Дім старий ще мене чекає.

Крок м’який у останній сніг –

І тепер я назавжди знаю,

Що втікатиму знов сюди,

Де шосе голосує вперто,

Де гукають весну поїзди

На вільнянському кілометрі.

* * *

Скрипіли шляхом стомлені вагони,

Мені ж наснились дідові вози.

...Летіли білі мальви вздовж перону,

І продавала тітка гарбузи,

Вже переїзд малює довгу «зебру»,

І семафор, як докір, вироста.

Мене додому скоро вже поверне

Замріяна вагонів теплота.

Не дорікай, чи склалось, чи не склалось,

Що все життя – один приїзд-відїзд.

Без гарбуза до тебе повертаюсь,

А ти стоїш – неначе з возу зліз.