Квітка кохання

---

– Михайлику, Михасику, місячку мій срібний, лебедику мій вірний...

Марія шепотіла ласкаві слова в темряву духмяної червневої ночі, знемагаючи від жагучої пристрасті, обіймала і гладила подушку, на якій сама коротала своє вісімнадцяте літо. Літо 1941 року.

Забувалася в сні на мить, і знову ввижався він – Михайлик: його карі очі, русявий чуб, що спадав крилом на високе чоло, його посмішка.

За вікном хиталися від вітру квітучі гілки дерев. Тіні від них ворушилися на стінах і стелі старенької хати, де Марія жила сама після смерті матері. Місяць примостився на самому краєчку віконниці і гойдався на ній, як пустотливий хлопчак на хвіртці. Марія прокидалась,згадувала свій сон і знову починала шепотіти в негусту темряву ласкаві слова.

Щоразу придумувала нові, все ніжніші, все інтимніші. Смакувала його ім’я, як солодощі, виліплювала коханий образ язиком і губами. Одержувала від цього незрозумілу самій собі насолоду, бо уявляла, що він поруч і чує її спрагле дихання і той шепіт.

– Любчику мій, моє серденятко, моє ведмежатко...

На мить замовкала, вслухалася в тишу, наче чекала, що раптом станеться диво і на її кличний голос відгукнеться інший – густий, як мед восени, голос її коханого і осипле її, як пелюстками духмяних квітів, словами кохання. І будуть вони шептатися вдвох всю ніч, і простягнуться його сильні парубочі руки до її розпаленого молодого тіла, і розцвіте ніч зорями щастя, і будуть вони вдвох не лише в ліжку, а й на цілому світі.

Але ніхто не озивався. Марія була одна-однісінька і знала, що з того, що вона собі намріяла, мабуть, не буде нічого... Хто вона? Проста сільська дівчина, яку з ранньої весни до пізньої осені на колгоспному полі пече сонце, січе вітер, мочить дощ. Багатства не нажила. Особливої краси не має. А він – Учитель! І кому Михайлик, а для неї лише Михайло Іванович.

Два роки тому прислали його в Вербівку вчителювати. Тепер ніхто й не уявляє , що можна було жити без Михайла Івановича. З його появою життя у Вербівці, що текло тихо та розмірено, враз зірвалося з місця і помчало, набираючи швидкість. Куди? Та звісно, в світле майбутнє.

Комсомольці на перших зборах вибрали його вожаком, і скоро вся молодь,що жила в селі, була в комсомолі. Люди наче чекали на лідера. До нього за порадою і з пропозиціями йшли старі й малі. Він усіх уважно слухав, трішки схиливши до співбесідника голову. При цьому його буйний чуб спадав йому на чоло. Потім він, обдумавши відповідь, підводив голову, різким рухом відкидав неслухняне волосся назад і посміхався до людини. Його щира посмішка підбадьорювала співрозмовника, кликала до діалогу, і навіть якщо комсорг не був згоден, то все одно людина йшла від нього задоволена, бо її вислухали. Ідей було безліч. Комсомольці, в вільний від колгоспної роботи час, розчистили річку, обсадили її вербами і калиною, заклали фруктовий сад біля школи. На пустирі, де раніше хазяйнували кози, розрівняли площадку і розмітили футбольне поле. Ворота зробив колгоспний тесля Марко, а сітку сплів старий рибалка дід Яким. З міста Михайло Іванович привіз два справжнісіньких футбольних м’ячі та записані у шкільному зошиті правила гри. Тепер в вихідні дні юнаки завзято тренувались. А вечорами все село спішило до клубу. Клуб теж з’явився завдяки вчителеві. Попросив голова колгоспу комсомольців знести стару конюшню.

– Віддайте краще нам це приміщення під клуб, – сказав комсорг.

На наступний вихідний уже закипіла робота. Все село прийшло на толоку. Замісили глину,укріпили стіни, голова дав дерева на стелю, побудували сцену. Дівчата старанно двічі побілили стіни, пошили з червоного сатину завісу і скатертину на стіл, прикрасили стіни штучними квітами, плакатами. На кожній стіні повісили по дві гасові лампи – «дванадцяте рики». Такі ж лампи освітлювали сцену.

Відкриття клубу відбулося на Жовтневі свята. В клубі молодь організувала концерт.

Гармоніст Іван Лиштва, якого назначили завклубом, добре знав таланти односельців, і в концерті брали участь старі й малі.

Марія, яка не покладаючи рук трудилась разом з товаришами, мала чудовий проникливий голос. Саме її вибрав солісткою у тільки-що створеному дівочому ансамблі Іван.

Ніжні дівочі голоси злітали над головами односельчан, як пташки в весняне небо. А вище всіх – красивий і сильний голос Марії.

– Ой, милий мій, а я твоя.

Пусти мене, зійшла зоря...

Михайло Іванович, що якраз втихомирював непосидючу дітвору, вражено підвів голову, струснув русявим чубом і швиденько вичислив, котра з дівчат так виводить. Він зустрівся з Марією поглядом і посміхнувся.

Марія зашарілась. Серце її вирвалось із грудей і покотилось зі сцени до ніг Михайла Івановича. А він цього і не помітив, бо вже організовував для виступу малих танцюристів.

Дівчина покохала вперше. Почуття її було дивним. Вона не шукала, а навпаки, уникала зустрічі з коханим. Несла його образ в душі, як святиню, розмовляла з ним довгими ночами, радилась подумки, як з товаришем чи братом. А при зустрічі червоніла, опускала очі і намагалася втекти. Не від нього, а від можливого розчарування.

Михайла Івановича поважали старі, любила молодь і діти. Щовечора вербівчани тягнулись до клубу, як до світла. Там були газети і журнали, там було гамірно і весело. Там вирувало життя, там було цікаво, там був Михайло Іванович.

Марія ходила до клубу , як на побачення. Виплітала віночком чорні коси, одягала найкращу вишиту сорочку, чіпляла на шию корали. Сідала десь у куточку і любувалася милим. Михайло не раз помічав оті закохані очі, але ніколи не вділяв Марії уваги більше, чим іншим. Але, коли одного разу Марія не пішла до клубу, то на наступний вечір він запитав її при всіх:

– Чи здорові Ви, Маріє?

– Здорова, – вражена отим «Ви», прошепотіла дівчина.

– Ну, от і добре. А то вчора Вас не було, і якось пусто було в клубі, – щиро посміхнувся юнак. Пірнув у натовп і вже то тут, то там чувся його веселий голос, і здавалося, що тепло проміниться на всі боки.

– Боже! Та ж він мене любить, – задзвонили дзвоники радості в серці Марії.

Взимку комсомольці задумали поставити п’єсу «Назар Стодоля». На роль Назара вибрали Михайла Івановича. Його побратима Гната грав Петро Галич – красивий, сильний парубок,сільський коваль.

А на роль Галі хотіли всі дівчата. Одна за одною пробувались вони на цю роль, але ніхто не міг догодити Михайлові Івановичу, який був і режисером.

– Ти не грай, – казав він черговій претендентці. – Ти уяви, що ти мене насправді кохаєш. І кажи те, що ти хотіла б сказати коханому, але по тексту п’єси. Зрозуміла? 

Дівчата прискали сміхом,закривались рукавами вишитих сорочок і червоніли. Ні одна не погодилася цілуватися при людях.

Марія тихенько сиділа у куточку і зоріла очима здаля.

– Маріє! А ну, іди ти попробуй, – покликав її завклубом.

Марія підійшла до помосту, скинула валянки, легко піднялась на сцену і сіла на лаву, покриту кожухом. По ходу п’єси це було місце, де освідчувались Назар і Галя. Михайло Іванович став на коліно, взяв у свої руки її босі ноженята і почав:

– Змерзла, Галю? Зараз я тебе зігрію.

Він зірвав зі своєї голови смушкову шапку і одягнув на ноги Марії. Дівчині стало так затишно, так гарно, що вона на мить забула, що це гра, що біля помосту вражено примовк весь драмгурток. Вона простягнула руку, ніжно провела нею по голові спантеличено вчителя і сказала:

– Ні, милий, мені з тобою і в лютий мороз не холодно. Тільки будь завжди зі мною, Михайлику, лебедику мій.

– Назаре! – закричав завклубом, що виконував роль суфлера. Але було вже пізно. Марія зірвалася з місця, вскочила у свої валянки і побігла додому.

З цього часу вона стала уникати зустрічі ще більше. Добре, що скоро прийшла весна, а з нею сільські турботи, яким ніколи немає кінця. Марія кидалася в роботу, як в спасіння, і тільки ночі належали почуттю. Та про те ніхто не відав.

22 червня в школі мав відбутися перший випуск десятикласників. Це було свято для всього села. Чекали гостей з району. Запросили знаменитий духовий оркестр із сусіднього села.

– Піду і я, – вирішила для себе Марія. – На нього і не гляну, хай не задається. А музика заграє – піду танцювати хоч би й з Петром Галичем. Він давно за мною упадає. – Марія старанно заплітала вимиті в любистку коси, квітчала зачіску то стрічками, то квітами, та все не могла догодити сама собі.

Раптом мимо її вікон промчався на змиленому коні вершник. Невдовзі почулося бамкання біля сільради. Хтось бив в рейку, що висіла в центрі села. Це був сигнал термінового сходу, знак біди.

Дівчина вискочила з хати і побачила, що як струмочки до річки, з усіх провулків і вуличок біжать до центру люди.

– Що сталося? – питали вони одне одного.

– Що сталося? – питалася в них Марія. Серце її від хвилювання калатало в унісон отому страшному бамканню біля сільради. Вона бігла вже через силу, але не могла зупинитися, боялась відстати від людей. Їй було страшно ще невідомого, але вже, мабуть, невідворотного лиха, яке наближалося разом з отим тривожним звуком набату.

На майдані вирував натовп. Дядьки водили по колу і витирали ганчір’ям коня, на якому прискакав представник з району.

– Загнав отакого орлика, – плакав конюх Дем’ян. – Водіть його, хлопці, водіть, не ставайте, бо пропаде.

Прибулий із району у френчі й галіфе, з кобурою на боці, стояв на ганку і про щось стиха перемовлявся з головою. Військовий підняв руку, дочекався, щоб натовп притих. І не сказав, а якось страшно прохрипів одне слово: «Війна!» Потім вістовий глибоко вдихнув, наче востаннє, і добавив ще одне слово, вже тихіше і по-діловому: «Мобілізація».

Натовп заворушився. Понурилися чоловіки. А жінки заплакали, закричали, завили. За ними заплакали діти. І всі пішли по хатах збиратися на війну. З вибіленого полотна шились дорожні торби, пеклись в печах хліб і пироги, діставались з погребів та комор найцінніші припаси. І в кожній хаті плакали і голосили в передчутті розлук і втрат.

Милували, голубили, пестили, шепотіли слова, яких не казали ще ні разу, бо ж хіба до милування та ніжностей в буденному житті. А виявляється, так багато не сказано і не зроблено.

Гнат Первак всю ніч рубав дрова. Зима прийде, а його Надійці з трьома малими дітьми хто тих дров нарубає?

Дмитро Швець заходився лагодити паркан. Все за колгоспною роботою було ніколи. Він не знав,що через місяць німецькі танки, щоб скоротити дорогу, пройдуть прямо через його дворище, що випиралось на вигін, і знесуть не лише новенький паркан, а й саму хату і широку піч, на якій , в пошуках тепла, лежатиме його старенька мати.

Петро Яковенко пішов на виселок і скиртував пахуче сіно. В ту ніч ясно світив місяць. Покоси лежали, як розстелене полотно. Петро вилами збирав сіно докупи, підіймав над головою, як розкішний букет, ніс до місця, де заклав копицю. Аромат татарського зілля, чебрецю і м’яти дурманили йому голову. Він дихав і не міг надихатися отими дорогими пахощами рідної землі. Він не міг повірити, що завтра все оце покине і не скоро знов побачить, бо ж він іде на війну. Війна уявлялась йому як навчання  по військовій підготовці в десятому класі. Їх заставили одягти протигази і бігти крос три кілометри. Неприродність дихання, піт в три ручаї і смертельна втома – ось що таке війна. Так думав Петро і все тягнув оберемки літніх трав і складав в стіжки. Війна війною, а зате буде що їсти взимку їх годувальниці, корові Калині. Скоро його Ганнуся народить первістка, і без корови їм ніяк не обійтись.

Марія теж не спала всю ніч. Спочатку просто сиділа, склавши руки, опустивши голову, ще заквітчану ромашками. Сльози котилися по її засмученому лиці, як ото краплі роси по пелюстках лілеї.

На сході дівчина не бачила Михайла Івановича. Шкільна сторожиха Дарина сказала, що ще звечора поїхав в район. Може, його послали на фронт прямо з району? А раптом він повернеться і буде їхати на станцію з односельцями? Хто його проведе в дорогу? Та у нього ж тут нікого немає! А вона сидить, як засватана. Марія підхопилася і почала вчиняти тісто.

Ще на світ не благословилось, а на майдані зібралось все село. Усі стоять сім’ями. Батьки пригадують, що ще не встигли зробити по господарству і дають останні накази жінці і дітям. Жінки припадають до чоловічих грудей і вже не ридають, а невтішно схлипують від горя, що на них звалилося.

Окремою групою юрбиться навколо Михайла Івановича молодь. Ці сміються, жартують, випрошують у дівчат, а то й відбирають силою хусточки «на пам’ять». Комсорг розповів, що вчора договорився в райкомі, щоб вербівчан зачислили в один батальйон.

– Оце добре, синку, – підійшов до молодих голова колгоспу. Будемо хоч знати про долю кожного солдата. Хто б не написав, то пишіть про всіх односельців.

Не соромлячись людей, вперше підійшла до Михайла Івановича Марія. Стала навпроти. Без лишніх слів простягнула вузлик з харчами:

– Це Вам, візьміть.

Хотіла назвати його по імені. Але язик прилип до піднебіння. Марія зашарілася і хотіла піти.

Михайло догнав її, взяв за руку, нахилився і раптом поцілував її маленьку, жорстку від простої , грубої роботи руку.

– Спасибі Вам, Маріє!

І оте незвичне для села «Ви», і його поцілунок були сповнені такої вдячності, такої поваги, що непримітна досі Марія стала наче вища ростом. Односельці враз помітили, яка вона красива в своїм коханні: горда осанка, коси віночком, вишита блузка відтіняє свіже лице з сільським рум’янцем. Сірі очі під густими віями ,як дві зорі, світяться коханням і надією.

Стояв перед нею Михайло, як перед образом. Дивився і не міг надивитися. Мабуть, хотів сказати оті заповітні слова, що вже визріли в юнацькому серці, але сказав інше, може, ще головніше : «Чекай мене. Я скоро повернусь».

– Пора, хлопці, – дав команду голова, і чоловіки почали всідатись на вози. Відривали від грудей дітей і жінок, цілували востаннє і всі обіцяли, що скоро повернуться з перемогою.

Хтось на передньому возі затягнув пісню:

–Если завтра война, если завтра в поход...

Але слова застрягали в горлі. Гіркі ридання тих, що залишалися, спазмом душили тих, що від’їжджали, і пісня не вийшла, зів’яла, стихла. Залишився цокіт копит, скрип коліс та недоречний спів жайворонка, який нічого не знав про війну і все намагався поєднати небо з землею срібними ниточками співу.

Десь під осінь прийшла в село звістка, що ешелон, в якому їхали на фронт вербівчани,було розбито німецькими бомбардувальниками. Багато людей загинуло, дехто пропав безвісті, інші розбіглись хто куди. Звістку цю принесли Федір Корч і Петро Лисак, які більше місяця добиралися додому по вже окупованій території. Так як в Вербівці вже стояли німці, то невдалі вояки переховувалися в погребі глухої Палажки на висілках. Палажка була така страшна з виду, що німці обминали її хату десятою дорогою. Кажуть, що в громадянську війну білогвардійці хотіли її розстріляти за те, що вона переховувала пораненого червоноармійця. Поставили до стінки. Вистрілив білогвардійський офіцер в Палажку, а пуля тільки одірвала їй праве вухо. Кров потекла на Палажчині груди, а вона стояла і мовчки дивилася на ката, ще й якось дивно посміхалася. Розлючений офіцер підскочив до жінки і шаблею відрубав їй друге вухо.

– Для симетрії, – сказав і засміявся голосно.

Палажка вижила,але з тих пір оглухла, стала дрібно трястися і корчити рожі в моменти хвилювання. З приходом німців вона вдягалася лише в лахміття, ходила, спираючись на суковату палицю. Пасма сивого волосся, що вибивалися з-під чорної хустки, дикий погляд очей, які в момент хвилювання завертались так, що видно було лише білки з червоними прожилками, справляли враження, нібито перед тобою справжнісінька відьма. Оце в неї і знайшли притулок дезертири. Про їх прихід скоро взнало все село, і жінки вночі, городами пробирались на виселок, де притулилась хата баби Палажки, в надії дізнатися щось про своїх рідних і близьких. Пішла і Марія. Їй розказали, що Михайло Іванович уцілів, зібрав людей, що залишилися після бомбардування, і повів їх шукати війська Червоної Армії.

– Хлопчисько! – аж кипів Петро Лисак. – Де він їх шукатиме? Кругом німці. Ми з Федьком теж не боягузи, але без карти, без зброї, без запасів їжі і патронів... Куди він їх виведе?

Жінки плакали, лаяли земляків, що не вмовили вернутися додому їхніх синів та чоловіків.

– Може якось звикнемо і до німця? – гірко зітхала Мотря Вуласишина, чоловік якої пропав безвісті, а син пішов з Михайлом Івановичем шукати «наших».

– Та що ж ви таке кажете? – аж задихнулась від обурення Марія. – Учитель правильно зробив. Вони скоро повернуться героями. А вам соромно буде. Ви дезертири , боягузи і зрадники. Знати вас більше не хочу!

Зміряла «героїв» презирливим поглядом і вийшла, грюкнувши дверима так, що аж глуха Палажка здригнулася. Йшла і не бачила стежки за слізьми.

– Де ти, Михайлику? Може, десь лежиш, знемагаючи від ран, стікаючи кров’ю. Якби змогла, то полетіла б до тебе на крилах, перев’язала рани, змочила губи джерельною водою, зігріла б своїм гарячим тілом, втримала б на цьому світі силою свого кохання.

 

...Восени 1942 року, вже після початку комендантської години, хтось постукав до Марії у причілкове вікно.

– Хто? – спитала з темної хати, бо не було гасу, та й потреби палити лампу.

– Це я, Дарина. Відчини.

Сторожиха швидко вскочила в прочинені двері і бігом закрила їх на клямку.

– Не пали світла. Я на хвильку. Чула новину?

– Яку? – чомусь злякалася Марія.

– Вчора німці, що стоять в мене на квартирі, казали, що багато наших побито під Тепликом. Полонених нагнали в Умань кілька тисяч. Вкинули їх у колишній кар’єр за містом. Там і стоять під відкритим небом. Холодний вітер віє, дощ січе, а це вже й перший сніг пролітає. Казали німці, що мруть наші, як мухи. То ніби комендант того табору дозволив родичам викупляти своїх. Ми з жінками завтра йдемо на Умань. То, може, й ти з нами?

– А я чого? – спалахнула в темряві Марія.

– Та ти не гнівайся. Може там і Михайло Іванович гине. Чи тобі байдуже? 

Марія подумала, що кохання, як вогонь. Його від людей не сховаєш. І сказала: 

– Я піду з вами. А що ж узяти? За що німці віддають полонених?

– Та на кого попадеш. Тетяна Юрченко за сулію самогону і шмат сала свого викупила. Я беру з собою золоту обручку і вишитий рушник. Німчура наші вишивки полюбляє. Шлють їх в свою прокляту Германію як трофеї.

Дарина пішла, а Марія запалила каганець і почала збиратися. Дістала із запічка брудну полотнину. Розгорнула. Дістала з середини ще один згорток, вже чистіший, потім ще один. Так вона ховала від завидющих очей і загребущих рук окупантів свій єдиний скарб – мамині корали. Старовинні корали в три ряди із срібними дукатами по центру передавались в їх роду від матері доні. Скільки їм років – не відав ніхто. Але Марія знала, що в цих коралах вінчались її бабуся і прабабуся.

– Мабуть, найкраще нести їх на собі, – подумала Марія. – Одягну на шию,а зверху вдягну стареньку свитку побідніше, застебну наглухо, та ще й рваною хусткою зверху покриюсь, щоб німчура не пристала та не відняла ще по дорозі.

Дівчина притулила корали до грудей і згадала, як вона співала в них на сцені і як вперше зустрілися погляди її і Михайлика.

– Боже, а якщо він і справді в тій страшній ямі? Може, завтра вона знайде його і викупить. Може, саме завтра в неї буде найщасливіший день в житті. – Марія замріялась і рішуче дістала з дна скрині вишиту сорочку. – Одягну. Вона приносить мені удачу.

 

Холодний туман ще не піднявся над землею , а гурт жінок тимхенько вийшов за село і розтав в очеретах. Тільки місцевим відомі стежки через болото. По трасі до Умані кілометрів сорок. А болотами можна шлях скоротити на п’ятнадцять–вісімнадцять кілометрів. Головне, не збитися з дороги, не пірнути в бездонну трясину.

Вела гурт Мокрина Білик. Вона була найстарша, та й виросла на цих болотах, тому дорогу знала краще за інших. Висока, вся в чорному, була схожа на черницю. Худе, змучене лице, загострений ніс, скорботні зморшки біля куточків вуст, строгий погляд чорних очей підсилювали враження, що ця людина ближче до Бога, чим до людей.

Марія пам’ятала її іншою: веселою, повновидою, з ямочками на щоках. Передова ланкова буряківничої бригади, вона робила за двох, встигала вечорами вчитися, співала, як соловейко. А як вона кохала! На її синьоокого Василька заглядалась ще не одна дівчина, але Мокрина так зав’язала йому світ своїми чорними ,блискучими косами, палкими вустами, що він крім неї і не бачив нікого. Подарувала йому трьох синів-соколів і найменшу донечку. Побудували велику хату на високому підмурку з широкими вікнами до сонця. Може, тому що ота хата височіла над всім селом, і взяв її на приціл німецький гармаш. Мокрина в цей час була на току – відправляла за Дніпро обози із збіжжям. Дітей доглядала її мати,що переселилась до дочки, коли Василько пішов на фронт. Один постріл – і на місці храму Мокрининого кохання залишилася тільки воронка. В ній вона і поховала рештки тіл своїх дітей і матері. А на другий день всі побачили, що Мокрина сива-сива. Сидить на згарищі, хитається від горя. Ледве забрала її до себе сусідка, а згодом вернулась Мокрина в стареньку батьківську хату і стала чекати з війни чоловіка. От іде до табору. А раптом він там? Бо не було від чоловіка ще ні однієї звістки.

Туман поволі піднімався вгору, стало видніше під ногами, але жінки і далі йшли одна за одною, наче ключ птахів, що відлітав у вирій. Попереду – Мокрина з довгою жердиною в руках. В сумнівних місцях вона пробувала тичкою шлях. За всю дорогу вона ні разу не обернулась. Вирушаючи в путь, сказала:

– Німці кругом. Почують, що хтось іде через болото, зрешетять автоматами. Тому ідіть мовчки. Якщо хтось тільки пискне, сама вб’ю!

Пересувалися повільно. Кожна жінка несла за плечима торбу з харчами. Якщо вдасться знайти своїх, а не зможуть викупити, то хоч підгодують.

До Умані дібралися аж уночі. Мокрина завела їх до своєї зовиці,що жила на окраїні міста. Там вербівчани і заночували. Хатинка була невеличка. З печі на прибулих з цікавістю зирило три пари дитячих очей. Марія дістала із сумки їм по яблучку і подала на піч. За нею і інші жінки почали діставати нехитрі гостинці: коржики, горішки, смажене насіння.

Спати вклалися на долівці. Хазяйка внесла з двору кілька оберемків соломи , застелила рядном, і жінки попадали на цю постіль, як підкошені. Марія склепила повіки і зразу побачила Михайлика. Він ішов їй назустріч, а потім біг, приминаючи високу траву солдатськими кирзовими чобітьми. Схопив Марію на руки, закружляв, як у нестримному танку, і раптом вони відірвались від землі і полетіли в небо, як птахи у парі.

За вікном бовванів похмурий ранок. Хазяйка розтопила піч соломою з долівки і зварила горщик дрібненької, як горішки, картоплі.

– Їжте, дівчата.

З печі вже світилися три пари очей.

– Дітей годуй, а ми вже дома поїмо. Скажи нам краще, як дійти до табору.

– Зачекайте хвилинку, – спинила їх хазяйка. – Я збігаю до сусідки. У неї квартирує поліцай з охорони табору. Він вас проведе.

Гайнула до сусідки і скоро повернулась з високим чоловіком років тридцяти.

– Невчасно ви, жіночки, прийшли, – сказав він з порогу. – Сьогодні приїздить високе начальство. Якась курва донесла, що в нашому таборі за взятки випускають полонених, тому намічається велика евакуація. Вчора цілий день вагони ремонтували, формували потяг, щоб відправити в Германію тих, хто ще може працювати на рейх. Покваптеся. Може, до дев’ятої години ще встигнете знайти своїх. О дев’ятій чекаємо гостей.

Жінки заметушилися.

Поліцай довів їх до самого табору. Обнесений колючим дротом з вишками по кутках, кар’єр був недоступний для відвідувачів. Але з одного боку,що виходив на безіменну річечку, зроблені були ворота. Через них, один раз на добу, полонених випускали до водопою, як худобу. Змучені голодом і спрагою,знесилені від ран, хворі на дизентерію, простуджені й скалічені люди чекали як божої благодаті миті, коли відчинять ворота. І тільки-но вони відкривались, як тисячі в’язнів бігли, йшли, повзли до життєдайного струмка, намагаючись першим впасти в ще не збурену тисячам ніг річечку і хоч раз ковтнути чистої води. Дехто більше й не піднімався, бо задні напирали на передніх, повзли по них, залазили все далі. І всі волали одного: «Води!!!»

На цю страшну картину з вишок байдуже дивилися автоматники. Деякі з них сміялися і кричали: «Русіше швайн!» Рівно через 15 хвилин німці починали стріляти поверх голів, і поліцаї заганяли полонених назад, до кар’єру.

Саме до цих, поки-що зачинених воріт підійшли жінки. Стали здалека вдивлятися в брудну сіро-зелену масу, що ворушилася в низині. То був спроквола вируючий клубок людських тіл, що марно намагалися зігрітися всередині гурту. Зверху на них сіявся нудний і холодний осінній дощ.

Вартові теж мерзли. Кутали носи в шарфи і коміри шинель, ховали руки в рукава, тупали ногами. На жінок вони спочатку не звертали уваги. Їх небагато, та й прийшли з торбами. А це означало, що скоро вміст сумок перекочує в руки охоронців і замість казенного обіду буде сьогодні на столі українське сало і ковбаса,самогон і дивовижний ароматний хліб. А в кишенях фріців забряжчать сережки і каблучки, які можна буде подарувати Гретам, Мартам та Лізхен, як трофей.

Жінки осміліли. Стали кликати своїх близьких по імені. Але коли на клич «Іване» чи «Миколо» стали відгукуватись десятки, а потім і сотні голосів, жінки розгубилися. Стали вигукувати фамілії. Але й однофамільців було чимало.

Клубок полонених заворушився і став пересуватися до воріт, не звертаючи уваги на застережні окрики поліцаїв, що весь час походжали по краю кар’єру. Полонені на це не зважали. У них з’явилась надія на звільнення.

– Я Іван Голуб, візьми мене, скажи, що чоловік, – повз до воріт солдат в бурих від засохлої крові бинтах.

– Доню, мене візьми,скажи, що батько, – чіплявся за кущики пожухлої трави сивий чоловік без ніг.

– Мене, візьми, – волав табір.

Бідолашні повзли і повзли до воріт навіть тоді, коли автоматники почали стріляти поверх голів. Захвилювались вартові на вишках. Брудно матюкалися і безпорадно бігали кругом кар’єру поліцаї.

– Век! Век! Цурюк! Цурюк! – марно горланили німці. Кричали поліцаї. Лементували жінки, які нікого не могли впізнати. Сльози розпачу і горя застилали їм очі, серце розривалось від безнадії.

Марія марно зазирала з-за спин жінок. Було нічого не видно. Озирнулась навкруги і побачила високий пеньок, що залишився після того, як німці вирубали кругом табору всі дерева. Спритно залізла на пеньок і стала над натовпом. Якщо серед полонених є її Михайлик, то він зараз побачить її і покличе. Та хіба ж він впізнає її в цій подертій хустці, в цій старій свитині? Марія швиденько розв’язала хустку, скинула свитину і стала на весь зріст. Серед безрадісного ранку, під сірим осіннім дощем, посеред ґвалту і крику стояла, як раптове диво: висока, струнка, в розшитій яскравими квітами сорочці. На грудях в три ряди горіли коштовні корали. Здавалося, що то неземної краси квітка розцвіла наперекір війні – квітка кохання.

Тисячі очей повернулись до неї. Стихли крики. І впала мертва тиша.

Марія зраділа. Ось зараз побачить і покличе її дорогий, омріяних в дівочих снах Михайлик. Вона зніме з себе корали, віддасть вартовому, вони візьмуться з коханим за руки і підуть додому.

Пролунав дивний звук. Наче хтось необережний, ідучи лісом, зламав галузку. На грудях Марії з’явилась нова яскрава квітка. З кожним ударом серця вона все більшала і більшала, наче розцвітала все пишніше і пишніше.

Марія притисла руку до грудей і вперше назвала милого по імені.

– Михайлику, серце моє! Та мене ж убито...

І впала, як підрізана квітка. Неначе у минулому сні легким-легким стало її тіло. 

То її душа відлітала у небо, де на неї вже давно чекала душа коханого, що загинув ще в 1941 році.