Загублене люстерко

Шум шагов, шум шагов...

            Иосиф Бродский

 1

– Як буде щось підозріле, то ми зразу же підемо. – Агент Ф. допитливо дивився на свою підзахисну. Його вже попереджали про її непокірливість. Може в самий непідходящий момент викинути якийсь коник.

– У вас все підозріле, – вона неуважно слухала, дивлячись у дзеркало, чепурилася. Цей агент їй вже набрид. Всього неділю, як працює, а скрізь суне свого носа. – Ви, той, – вона хотіла дошкульніше його зачепити, – не дуже бовванійте на видноколі, бо через вас і мене знайдуть.

Він тільки дужче зчепив щелепи.

– Ну, добре, – вона поклала дзеркальце у сумочку, – я вже готова, пішли.

Вийшли на вулицю, «кадиллак» навпроти вілли, за ним нікого, тільки шофер привітно посміхається назустріч. Агент Ф. йшов, непомітно прикриваючи її збоку. Взагалі-то він не збирався погоджуватися на цю роботу, але його умовили:

– Пропрацюєш з півроку, доки не повернеться Білл. Заплатять добре.

Ну, що ж, гроші заробляти треба. Тим більше, що це тобі не Чечня або Афганістан. 

«Кадиллак» швидко перетинав вулиці. Шофер добре знав свою справу. Агент Ф. був сама увага, ззаду ніхто за ними не стежив. Оце і насторожувало. Якщо за тобою не стежать, це значить, що... Отож бо й є...

– А чи не можна відмінити сьогоднішні заходи? – звернувся він до своєї підопічної.

– З чого б це? – вона насмішкувато роздивлялася свого охоронця. Чиста матова шкіра обличчя, великі блакитні очі, які уважно дивилися на неї, коротка зачіска, широкі плечі. – Мені що, вже не можна поспілкуватися з подругами?

– Можна. Але сьогодні не бажано. Бо... – агент Ф. зупинився, не став продовжувати. Він і сам не знав, чого саме. Просто відчував, що якась пастка тут є. І треба прийняти застережні заходи. Він цим і відрізнявся від більшості своїх колег, що вмів заздалегідь побачити загрозу.

Тим часом «кадиллак» під`їхав до великого білого палацу, біля якого відбувалася весела веремія: під’їжджали машини, з них виходили гарно вдягнені чоловіки і жінки, метушилися поміж ними слуги.

Не встигла вона вийти з машини, як до неї кинулася молода жіночка з довгим носом і приклеєною посмішкою:

– Мері! Дорога! Як я тебе давно не бачила!

Агент Ф. хмикнув (із-за цього треба було сюди їхати?) і дав останні розпорядження шоферові:

– Наслухайся до мобілки. Якщо щось, дам тобі знати.

І теж вийшов з машини. Та, з довгим носом, озирнулася на нього:

– А хто це? Познайом нас.

– Це мій кузен. На тому тижні приїхав із Лондону, – і посміхнулася агентові Ф. : мовляв, а далі сам викручуйся із незручного становища.

Він взяв обох дівчат під руки, притиснув до себе (кузен так кузен) і почав плести якусь нісенітницю, одночасно пильно стежачи за тим, що було навколо. Мері намагалась відвести його руку, але марно: він легенько та настійливо тримав її. А та, з носом, навпаки, приклеїлася до нього і не виказувала ніяких намірів від нього відчепитися.

– А що ви робите в Лондоні? – казала, нагороджуючи агента Ф. найкращою із своїх посмішок.

Той не встиг відповісти, як знову Мері його випередила:

– Він навчається музиці. Піаніст.

– Та ви що! – носата була у захваті. – Ви нам сьогодні зіграєте?

Агент Ф. нагородив Мері своїм найгрізнішим поглядом, але та тільки посміхалася. Помстилася йому за його настирне втручання в її справи.

Зала була заповнена святково вбраними людьми, вони вільно пересувалися по всій площині, і йому прийшлося відпустити їх. Мері зразу же відреваншувалася:

– Ми на хвилинку зайдемо у дамську кімнату! – переможно дивлячись на агента Ф., потягла за собою носату, яка зовсім не хотіла полишати його, але що поробиш!

Відійшов трохи вбік: незручно ж стовбичити біля самого входу. Через хвилину вони звідти не вийшли. Хвилин через чотири (куди їм поспішати!) вийшли, і Мері перша побачила його й потягнула свою подругу в інший бік, а та крутила головою, але його не помітила і розчарована попленталась за Мері.

Він побачив, як вони взяли з таці, що їм догідливо підніс слуга, келехи з шампанським. Тут до Мері підійшов якийсь бородатий молодик і жваво заговорив до неї, вона кивала головою і весело йому відповідала. І тоді він вирішив об`явитись, на правах кузена. Той молодик якраз говорив:

– Відверто кажучи, ці радянські письменники, після розвалу Радянського Союзу, зникли умить, наче їх і не було. Оці всі Маркови, Сартакови, Кожевнікови...

Але Мері перебила його і сказала, звертаючись до агента Ф., спеціально його підставляючи:

– А що скаже на це мій кузен?

Задоволено дивилась на нього: хай, мовляв, випливає сам. Молодик теж насмішкувато подивився на нього: що це за бевзь отакий з`явився? Тільки носата поспішила йому на допомогу:

– Ну, Мері, не кожний займається літературознавством, як твій Джек, – і переможно подивилася на подругу.

Агент Ф. закашлявся від несподіванки, але вирішив не пасувати.

– Ну, по-перше, радянська література не складається тільки з тих, кого ви назвали, а ще є Булгаков, Мандельштам, Ахматова, а мені особисто подобається поет Євген Плужник, особливо його п`єса «Змова в Києві», яка нещодавно знайдена в архівах НКВС.

Настала черга дивуватись Джекові. А Мері притискувала до грудей порожній келих і широко розкритими очима дивилася на нього. Тільки носата наївно спитала:

– А в якому штаті знаходиться цей Київ?

В цю мить хтось заграв на роялі, і навколо нього утворилося коло, всі слухали молодика, який награвав легеньку п`єску, здається, Гершвіна. Скінчивши, він піднявся і вклонився слухачам, ті зааплодували.

– А серед нас є англійський піаніст, – виперлася вперед носата і, звертаючись до агента Ф., сказала: – Будь ласка, зіграйте нам що-небудь.

Мері зробила рух, щоб зупинити її, але вже було пізно. Він знизав плечима: що ж поробиш! Невеличка хвилька вини прокотилася по обличчі Мері: «Ось зараз все розкриється!»

Агент Ф. сів за рояль, легенько пройшовся по клавішам – «Бернстайн», гарно настроєний. Потім хвильку задумався, подивився перед собою, в полі його зору потрапили великі очі Мері, і він натиснув клавіші, віддаючись грі...

...Я був в якомусь іншому вимірі, не бачив те, що бачать усі, хвилі накочуються на берег, сонечко піднімається над землею, вітерець наліта з-за гір, але ось з`явилась ти – і все змінилося: той же вітерець, те саме сонечко, зелені хвилі океану, але яке все це гарне і принадне, бо є ти...

Він вже закінчив грати, а всі стояли і мовчки дивилися на нього, вражені грою. Потім зааплодували. Він піднявся і уклонився, як його попередник, ніяково посміхаючись і зовсім не схожий на такого собі знайомого агента Ф.

Крізь юрбу слухачів пробилася Мері, вона ніяково і з зацікавленістю дивилася на свого старого-нового агента. Перший раз не намагалася від нього втекти.

– А ти не такий простий, як здаєшся! – сказала вона.

Він подивився у вікно: їх «кадиллак» був оточений чиїмсь машинами. Повернувся до неї:

– І все ж таки нам негайно треба звідси йти!

– Ну, що ж, треба так треба! – перший раз погодилася вона.

Мері думала, що вони вийдуть через парадний хід, але він зупинив її.

– Ні, підемо через службові приміщення. 

Вони проминули вестибюль, агент Ф. відкрив якісь двері, пішли по темному коридору, він ще встиг подзвонити по мобілці шоферу:

– Негайно їдь звідси! Чекай нас на розі першої і сімнадцятої вулиць.

Коли він відкрив ще одні двері, звідти з`явилась чиясь рука з балончиком і пахнула ним йому в обличчя. Останнє, що почув агент Ф., був розпачливий зойк Мері.

2

Хтось хлюпнув на нього водою, і він від цього опритомнів. Над ним схилилось стурбоване обличчя шофера:

– Як ти?

Він рвучко підвівся:

– Де Мері?

Шофер розгублено розвів руками:

– Зникла... Оце тільки підібрав на підлозі... – І він простягнув агентові Ф. маленьке дзеркальце. Так, це Мері.

Голова розколювалася, паморочилась, хотілося лягти і забутись, але треба було щось терміново робити, бо життя Мері під загрозою.

– Ти нічого підозрілого не бачив, коли чекав нас? – спитав він шофера.

– Під`їджав Ренато, – відповів той.

– Ось воно що, – хмикнув агент Ф., – а шеф не дзвонив?

– Ні.

– Значить, чогось вичікують... – Він обережно поклав дзеркальце собі в кишеню.

– Пішли, – сказав він шоферові, – я знаю, куди треба їхати.

За кілометр від покинутої вілли агент Ф. зупинив машину і сказав:

– Якщо через годину я не повернуся, дзвони шефові і викликай поліцію.

Шофер ствердно закивав головою:

– Добре...

Обережно підійшов до вілли. У вікнах темно, навколо жодної живої душі. Трохи постояв, потім обійшов її, шукаючи місце, де б можна було непомітно зайти всередину. Знайшов: молоденькі берізки в одному місці впритул наблизилися до самої будівлі. Ще трохи постежив: тихо, але він знав, що там усередині є люди, ніколи не помилявся.

Підійшов впритул до віконця і тихо видавав шибку. Він обережно обійшов перший поверх і в одній із кімнат ліквідував бандита. Тепер треба було піднятися на другий поверх. Ризик був, могли за сходами стежити, але він проминув і цю перешкоду.

Біля дверей однієї із кімнат спав другий бандит, обпершись спиною до стіни. І цього вколошкав, не даючи йому повернутися бодай на секунду у цей такий захоплюючий світ.

Обережно прочинив двері – в кімнаті біля однієї із стін на стільці, прив’язана до нього, сиділа Мері. Рот в неї був зав’язаний якимсь ганчір`ям. Він тієї ж миті звільнив її. Вона підхопилася зі стільця і, обнімаючи його, схлипувала:

– Ти мене знайшов... ти мене знайшов...

Він звільнився від її обіймів і тихо промовив:   

– Ми ще не вибралися звідси, тому не кричи!

І обережно повів її за собою.

Коли вони віддалилися метрів на п’ятсот від вілли, вона, притискуючись до нього, тихо сказала:

– Я навіть не знаю, як тебе звати.

Він відповів:

– Карел.

– Карл, – повторила Мері.

– Ні, Карел, – поправив він її, – я чех. Карел Фабіан.

– Я тепер буду тебе завжди слухатися, – сказала Мері, не відпускаючи його руки. Потім додала: – А звідки ти так гарно граєш?

– Я вчився в консерваторії, в Празі, але прийшлося звідти виїхати, – відповів він.

– Ти талановитий, – сказала ще вона, – ти вмієш все робити. Я від тебе більше не буду тікати.

3

Шофер в машині поглянув на годинника і тихо свиснув: залишалося тільки п’ять хвилин, а агент Ф. не повертався. Прийдеться дзвонити шефу і поліції. Шкода, агент Ф. йому подобався.

Вже почало розвиднятися. Ось ще якась хвилина – і сонце підніметься над обрієм. І тут він їх побачив, агента Ф. і біля нього у білому розтріпаному платті Мері. Вони йшли повільно, бо Мері притислась до агента Ф. і так і йшла.

 «Вона стільки за цю добу пережила, – подумав шофер, – що зараз їй не до етикету».

 2.01.2003 р.