Віталій Шевченко.
Відверто кажучи, я не чекав такої зустрічі. В нашому загазованому місті, майже зрусифікованому недолугими чиновниками, які перебігають з партії у партію, щоб зберегти якимось рипом своє начальницьке місце, та приїжджими, які тягнуть на себе свою мову, мовляв, давай другу державну, бо я нічого не хочу вивчати окрім своєї, отакий я є!
І раптом зустріч із поетесою, яка, серед цього ворожого розмаїття, вільно володіє самим святим, що є у людині ,– рідною мовою. Отак в мене вийшло з поетесою Раїсою Пепескул. Я зустрічався з нею на наших літературних зборах неодноразово, але навіть не здогадувався, що перед мною тонка, спостережлива, закохана у рідну українську мову людина.
Поки не відкрив її збірник поезії «Сповідь», який вона мені подарувала. І... залишився наодинці з її віршами, все відійшло кудись убік, зникло, я занурився у великий, чудовий світ поетеси.
Вона розповідає про те, що її навколо оточує, що було з нею в дитинстві та юності, про свої думи та сподівання. Одним словом, не помічаєш, як захоплено вчитуєшся в рядки її поезії.
У вірші «Моя поезія» поетеса відверто пише:
«Я не люблю надумані слова.
………………………………
Мені тепліше, як в рядки сплива
Така ж, як я, некучерява рима,
Бо не пишу, а думаю услух…»
Оце її позиція, а справжня поезія дійсно з`являється тоді, коли поет дихає нею, а не складає, спокійно нанизуючи риму на риму.
Як чудово оце звучить, поетове:
«Вже весна вигинає спину
Диким коником у воріт,
І спливають сніги невпинно
Березневим струмком услід.
Пахне вербами і ріллею,
Як відлуння, пливуть пари.
Батьківщина моя, лілея,
Без цятковості і мішури…»
Як все точно і влучно! І назва вірша чудова: «Україна моя, лілея»!
Ось таких знахідок і таких віршів увесь – збірник. Давно я не отримував таку насолоду від прочитаного, як оце зараз, ознайомлюючись із збірником Раїси Миколаївни.
Не можу не привести вірш «Дитинства розбите вікно», щоб разом із читачем помилуватися ним:
«Брати мої лопухаті –
Дитинства вишневий цвіт,
Немає на світі хати,
Один лише тин стоїть.
Та річка ген-ген струмоче,
Купає гілля лоза –
Усе, що душа захоче,
А хоче вона назад:
Веселку над тихим лугом,
Де ми ще такі малі,
Сільські несемо хоругви –
Цибулю, сало і хліб.
Забути про це – нізащо!
Немає вже вас давно.
Лежить в бур`янових хащах
Дитинства розбите вікно…»
Зупинимось тут на хвилинку і подумаємо, яка це чудова поезія, а рядки
«Сільські несемо хоругви –
Цибулю, сало і хліб… » – це взагалі геніально.
Не боюся перебільшення, але вони стоять у одному ряді з найкращими рядками української поезії усіх часів.
Можна багато казати про свої відчуття від читання віршів Раїси Миколаївни, але я хочу ще звернути увагу на цикл віршів у книзі «До нестями тебе кохаю», де вона пише про свого чоловіка, який, на жаль, пішов за обрій назавжди. Переповісти це неможливо, ці вірші потрібно самому прочитати, щоб відчути невмирущу молитву кохання, яку створила поетеса і з якою вона звертається до свого чоловіка і через нього до читачів.
Наскільки я знаю, в українській поезії це другий такий випадок. Ще у тридцятих роках геніальний український поет Володимир Свідзинський написав проникливі вірші про смерть своєї дружини. Цей його цикл належить до найважливіших віршів, яких читати і сумно, і водночас вони доходять до самих таїн твого серця.
Оце відбувається і з віршами поетеси з цього циклу:
«Зненацька спека на кущі вогнем дихнула –
Зів`яло листя і трава, як на душі.
Хіба скажу про тебе я, що ти – минуле.
Бо ти усе: і зорепад, і шпориші.
Тебе немає, а життя на світі цьому
Твоїм коханням невмирущим засіва.
Ось і тепер твої сліди ведуть до дому,
Де з фотокартки так дзвенять твої слова.
Зненацька спека на кущі вогнем дихнула,
Згоріли в полум`ї найкращії роки.
Хіба скажу про тебе я що ти минуле?! –
Моє теперішнє й майбутнє навіки.
І на закінчення своєї схвильованої розповіді хочу лише додати, що я познайомився із чудовою українською поетесою Раїсою Пепескул і бажаю і вам усім якнайшвидше це зробити і для себе!
І все-таки не втримаюсь і завершу словами поетеси:
«Та ви ж українці, рідненькі, –
І корні, і древо, і рід,
І ваші дитячі серденька
Вивчали колись «Заповіт».
Не киньте слова недовіри
На мову свою залюбки. –
На світі найвищі кумири –
Господь, Батьківщина й батьки».
……………………………………
Господь, Батьківщина й батьки…
27.11.2010 р.
(Дивіться також Раиса Пепескул та Исповедь по-украински)
