Не пригадую, коли я оце останнім разом отримував таку велику естетичну насолоду від прочитаного, як від роману Ліни Василівни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2011 р., 416 с.). Починав читати з деякою пересторогою, бо встиг ознайомитись у деяких газетах з інформацією, що, буцімто, це 400-сторінковий негатив, мовляв, навколо життя і так тяжке, а ще оці негативні емоції, зосереджені в романі і виплеснуті на читача. Але зразу позбувся цієї перестороги і з великим задоволенням пірнув у гущу твору і, коли закінчив читання, то пожалкував, що воно так швидко закінчилося, хотілося і далі насолоджуватися романом.
Я думаю, що ті, хто дозволив собі критикувати твір або відкладати його убік, не дочитавши, нічого в ньому не зрозуміли. Блискуча проза, яка точно передає почуття людей, які пережили 2000–2004 роки.
Герой, який вміє точно і безпомильно аналізувати, переживає те, що переживають мільйони українців, втрачає роботу, знаходить її, покладається на свої сили, кохає любиму жінку, свою дружину, національно свідома кадра, знаходить себе під час Помаранчевої революції, стає на бік тих, хто сказав владі рішуче «Ні!», він в мене викликає тільки позитивні емоції. Взагалі, Ліна Василівна написала чудовий роман, який закрив рота усім отим авторам, які без матюччя не можуть писати свої твори. Виявляється, можна і без матюччя!
Мабуть, просто таланту у них немає, бо писати тонко, виводити героя у розмаїтті сучасного життя треба вміти. Як казав ще один класик літератури, Шолом Алейхем: «Талант або є, або нема, і на базарі його не купиш».
А скільки перлин розсипано по роману! «Мова солов`їна, а тьохкають чортзна що», «З`явились теоретики, які можуть заморочити кого завгодно», «Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу», «…а на березі (пам`яті – В.Ш.) стоять дорогі мені люди», «Я надійна одиниця електорату, по таких, як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади», «Сидять по три каденції, і ще хочуть», «У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій», «А тещин репродуктор на кухні бубонить без упину… Я розумію ці сентименти старих, їм це було єдине вухо у світ», «Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку», «…зношені маски вчорашніх теоретиків соціалізму», «Не-громадяни вибирають не-громадян», «Судів більше, ніж честі і гідності», «Жити в Україні і не любити Україну!» Цей ряд можна продовжити безкінечно. Не побоюся зробити припущення, що роман буде «розтягнутий» на цитати, як це завжди робиться з великими творами.
Взагалі, «Записки українського самашедшего» – це енциклопедія народного життя на переломі тисячоліть, як вийшло у Пушкіна з його «Євгенієм Онегіним» на початку ХІХ століття. Письменниця в своєму романі зробила точний аналіз стану сучасного українського суспільства. Чому саме він такий, і що робити усім нам, щоб з нього вийти, і хто винен, що ми в нього потрапили. Думаю, мабуть, тому деякі читачі виявилися невдоволеними, бо на сторінках роману побачили себе.
Мені, як історику, дуже подобається, як Ліна Василівна блискуче проаналізувала у своєму творі взаємодію людини і суспільства. Бо на місці героя я бачу себе і моїх сучасників, які теж мучаються і думають, чому це у 1991 і в 2004 роках було таке велике піднесення нації і це піднесення закінчилося торжеством чиновництва. А це потрібно зрозуміти, щоб рухатися уперед.
І відповідь, якщо уважно прочитаєш роман, до якої почали достукуватися люди, – це вина в першу чергу лідерів нації. Обидва рази вони виявилися слабкішими, ніж сам народ. Обидва рази їх купили за «злато і срібло». І обидва рази вони звалили вину на народ: бачте, він не такий, як потрібно!
Але народ в своїй суті не змінився, він той, який був і є, хоча переніс і перетерпів багато, але рух до нормального життя залишився, іроман Ліни Василівни це підтверджує.
Каліфи на час прийшли і підуть, а народ залишається, і він зробить все у свій час, коли той прийде, щоб змінити своє життя остаточно на краще. До такого висновку приходиш, прочитавши роман. Спасибі Вам, Ліно Василівно, за це!
