Це велике дзеркало, що висіло у вестибюлі, притягувало до себе. Мабуть, збереглося ще з гімназійних часів. Скільки поколінь гімназисток піднімалося отут повз нього по цих широких сходинках. Та і в радянський час не одне покоління учениць тут пройшло.
В Петербурге мы сойдёмся снова...
В чёрном бархате советской ночи...
Чомусь оці рядки невідомого йому поета згадав він саме біля цього дзеркала. Уважно вдивлявся в нього і бачив себе, молодого бійця, пораненого на фронті, що потрапив сюди у глибокий тил в шпиталь на лікування. Перев’язане плече, рука висить на бинті, худе обличчя, великі, голодні очі.
Дикой кошкой горбится столица,
На мосту патруль стоит...
Поруч нього з’являється медсестра, він знає, як її звати, – Ольга. Вона дивиться на пораненого і каже:
– Ти, Тарановський, вже ходячий. Пішли, допоможеш мені.
І він з охотою йде за нею. Вони приходять в якусь кімнатку, де знаходяться запаковані бинти та складені у великі коробки ліки.
– Оце все треба віднести в ординаторську, – каже Ольга. І вона з сумнівом дивиться на його перев’язану руку. Він перехоплює її погляд і заспокоює:
– Нічого, до вечері перенесу!
Повз отого дзеркала ходив разів кільканадцять, поки не переніс. Йому було приємно, що до нього звернулись за допомогою, та й ще молода жінка.
– Ти звідки, Тарановський? – спитала вона, коли він повернувся у кімнату за останнім вантажем.
– З України, а що? – відповів він.
– Та бачу, що прізвище не російське, – пояснила вона.
– Не російське, – погодився він. – Я з Чернігівщини. Вона тепер під німцем. А ти звідки?
– З Санкт-Петербурга, – сказала Ольга.
– Звідки? – здивовано перепитав він. – З Ленінграда?
– Може, хтось і з Ленінграда, – засміялась вона, – а я з Санкт-Петербурга.
І тут вона продекламувала оті вірші:
В Петербурге мы сойдёмся снова...
Мне не надо пропуска ночного,
Часовых я не боюсь...
– Хто це? – перепитав Тарановський, вражений музичними рядками невідомого поета.
– Багато будеш знати, скоро постарієш! – засміялася Ольга і додала. – Йдемо за мною.
І вони вийшли з шпиталю, перейшли вулицю, підійшли до невеличкого будиночка, одноповерхового. Вікна присліпувато дивилися на перехожих.
– Отут ми живемо, - пояснила Ольга, – щоб було недалеко до шпиталю.
Вона відчинила двері у кімнату, де були під стінами двоє ліжок, а між ними стіл, який вже хтось сервірував: варена картопля з тушонкою, огірки свіжі і солені, баклажани і навіть збоку десь причаїлася четвертинка.
Тарановський проковтнув слину. Їсти він був готовий хоч сто порцій. Його довго запрошувати не треба було. Наминав так, що чубчик звалився на чоло. Вона дивилася збоку, зітхнула, спитала:
– Що це ви всі такі голодні?
– Коли воюєш, не до їжі, – відповів він з повним ротом.
І тут вона знову продекламувала отого поета:
– У костра мы греемся от скуки.
Может быть, века пройдут,
И блаженных жён родные руки
Лёгкий пепел соберут.
Побачивши його здивований погляд – він навіть перестав їсти, – Ольга зітхнула:
– Я до війни вчилася на філологічному факультеті Ленінградського університету. А це поет такий гарний, Осип Мандельштам.
– Осип Мандельштам, – повторив Тарановський. – У нас в містечку Мандельштами до революції мали гутну лавку.
– Сам ти гутний, – засміялася Ольга і спитала: – Давно воюєш?
– З першого дня, пішов добровольцем, – і побачивши її недовірливий погляд, додав: – приписав собі рік, – і замовчав. Бо не хотів розповідати, що найбільше враження у нього за рік від цієї війни було, коли вони з товаришем під час атаки увірвалися в німецький бліндаж. Побачили там казанки з їжею та алюмінієві фляги з гарячою кавою. Німці як раз збиралися обідати. І вони забули про бій, сиділи в бліндажі і хапливо їли.
Через тиждень його виписали, і він зайшов попрощатися з Ольгою.
– Після війни приїжджай до мене в Санкт-Петербург, – сказала вона.
Він тільки кивнув головою у відповідь.
Через багато років таки розшукав цю гімназію, стояв біля знайомого дзеркала, дивився на себе, побілілого ветерана, але ввижалося йому, що звідти посміхається отой молодесенький боєць із перев’язаним плечем, і має зараз підійти Ольга, і він почує рядки улюбленого поета:
- Где-то Хоры сладкие Орфея
И родные тёмные зрачки...
