Вот уходит наше время

---

Вот уходит наше время

Вот уходит наше время,
Вот редеет наше племя…

А пока оно уходит,
Ничего не происходит.
Солнце за гору заходит,
Оставляя нас луне.

Все что память не забыла
Повышается в цене.
Юрий Визбор, 1982 (48 лет, за два года до смерти).

Читаючи твори давніх авторів, в тому числі Веди, Біблію та інші великі книги людства, звертаєш увагу на есхатологічні настрої авторів - передчуття «останніх часів». Викликане це двома основними причинами. По-перше безперервними змінами, що неминуче відбуваються в розвитку суспільства. По-друге, поважним віком самих авторів. Якщо в молодості соціальні зміни радують і обіцяють щось нове й краще, то в старості – насторожують. З віком людині все важче звикнути до змін, засвоїти щось нове. Змінюється те, до чого звик та більш менш пристосувався. Коли абстрактний кінець світу зближається з цілком конкретним наближенням власного кінця, сприймається це значно трагічніше.
Сприйняття змін значно загострюється з віком. Туга за минулим це, в першу чергу туга за молодістю, за звичним, зрозумілим, здоланим. А попереду?..
Так для багатьох крах СРСР став, певною мірою, крахом всього світосприйняття й способу життя.
Ще більшим крахом був жовтневий переворот, коли переважна більшість населення імперії була позбавлена права на саме життя (чиновники, поміщики, капіталісти, дворяни, інтелігенція, які були гамузом об’явлені нетрудовими й класово ворожими елементам); або права на звичний спосіб життя – селяни.
Люди завжди бунтували проти нового. В Москві переписувачі книг знищили все обладнання Івана Федорова, вбили його дружину, а сам він лише чудом урятувався.
В нашем прошлом, далеком,
Где и я был иной. В мире круга земного,
Настоящего дня, молодого, былого
Нет давно и меня.
Иван Бунин
Коли ми разом з сином дивимося космічні передачі, то інформацію про те що апарат досягне Марса в 2026 році, а якоїсь планети в 2031 році сприймаємо по-різному. «Поживимо – побачимо» для мене вже звучить не так обнадійливо.
Туга за минулим, за власною молодістю, яка не повернеться, за рідними та близькими багатьох з яких уже немає (иных уж нет, а те далече) це цілком зрозуміло і нормально, але не варто з цього робити висновки що тоді життя було іншим, а люди – кращими – це вже пряма ознака старості.
Как мир меняется! И как я сам меняюсь!
Лишь именем одним я называюсь…
Николай Заболоцкий.
В моїй бібліотеці близько сотні книг з автографами авторів, багато з яких уже покинули нас, я можу про це пожалкувати, згадати їх, але звинувачувати час, в тому що їх немає, мабуть не зовсім розумно й правильно.
Побувавши на святкуванні дня Незалежності, я зустрів масу незнайомих людей, переважно молодих. Молоді веселі, розковані, вони різні и не хочуть бути однаковими. Попадались й кислі та невдоволені, на щастя таких було небагато. До речі, серед учасників художньої самодіяльності було багато літніх, активних людей, які «не склали лапки» і уміють радіти й веселитися разом з молоддю.
Через кілька днів відвідав родове, воно ж крайове, кладовище і побачив там багатьох знайомих. Невдоволених серед них не було.
Ну й що? Це цілком природний процес. Старики повинні звільняти місце молоді. Не дай Бог загубитися в часі, пережити свій час. Загублені в часі люди, що втратили орієнтири у змінному світі, залишилися підлітками, не ставши юнаками та мужчинами, перетворилися в буркотливих незадоволених старців, навряд чи можуть викликати повагу лише фактом своєї старості.
Ведь каждый в мире странник –
Пройдет, зайдет и вновь оставит дом.
С.Есенин, 1924 (29 лет).
З роками зменшуються наші можливості змінити цей світ, зате збільшується досвід і пам'ять, тому виникає бажання порівняти ті зміни свідками яких ми були й розповісти іншим. Цілком логічне бажання людей поважного віку передати свій досвід молоді й цілком логічне бажання молоді йти своїм шляхом.
Мы теперь уходим понемногу
В ту страну, где тишь и благодать.
С.Есение, 1924 (за год до гибели).
І ще не варто забувати, що ми тут гості, а в гостях треба радіти й веселитися.
Життя минає просто, як і все,
Воно колись нас в вічність віднесе.
Юрій Безух