Нарис про поета і державного діяча часів Центральної Ради Степана Микитовича Шпотто (1880–1953). Віталій Шевченко.
Що в імені тобі мойому?
Що в ньому? Те уже давно
Забуто в пристрастях шалених...
Олександр Пушкін (в перекладі Миколи Рябого)
Свіча світила на столі,
В пітьму світила.
Борис Пастернак (в перекладі Миколи Рябого)
Давнім шляхом битим цокають копита,
Як відгомін слави з глибини віків...
Микола Рябий
Доторкнувся я до цієї теми цілком випадково. Мені принесла гарний нарис про свого директора школи, поета В`ячеслава Степановича Шпотто (1920–2011), Ніна Семенівна Марюха, який я підготував і надрукував у випуску «Ветеран» («Запорозька Січ», 11 жовтня 2011 року). Раніше не вийшло, бо нарис був завеликим, а скорочувати я не хотів (все в ньому було на своєму місці) і ґрунтовно розповідав про цікаву і непересічну людину.
Вийшло так, що у серпневому випуску надрукувати не вдалося, як і у вересневому, і поки ми нарис прилаштовували до газети, В`ячеслав Степанович помер. На жаль, не дочекався...
Переповідати нарис не буду, він докладно розповідає про людину, яка поруч із нами жила, працювала, надіялася, боролася, виховувала дітей. Учасник двох воєн, фінської і Великої Вітчизняної, як то кажуть: «від дзвінка до дзвінка», тричі поранений. Нагороджений бойовими нагородами, серед яких – рідкий орден Богдана Хмельницького, третього ступеня. Всебічно освічений. Заслужений вчитель України, відмінник народної освіти. Поліглот – знав польську, чеську, німецьку мови. Поет. Встиг видрукувати два збірника своїх поезій з однаковою назвою – «Недолі вихор мене несе...». Шкода, що його вчасно не примітила обласна спілка письменників. Але вона багато чого не примітила і не примічає і досі.
І Ніна Семенівна Марюха дуже добре зробила, що написала оцей ґрунтовний нарис, який розповів всім нам про гарного поета, відмінного педагога, сміливого воїна. І хай із запізненням, але ми розповіли широкому загалові про нього.
Але під час підготовки нарису до друку виявилося, що і батько В`ячеслава Степановича, Степан Микитович (1880–1953), теж надзвичайно цікава людина, а головне – і він поет. Його вірші пам`ятав В`ячеслав Степанович усе життя і переповів Ніні Семенівні, яка їх встигла записати і таким чином зберегла від забуття.
Виявилося, що Степан Микитович – тонкий лірик, вправний публіцист, людина, яка кохає свою землю і країну, ненавидить ворогів свого народу. На жаль, віршів залишилося обмаль, але і вони розповідають нам досить об`ємно про їх автора, впевнено доводять, наскільки наш народ талановитий і – незважаючи ні на які трагічні обставини – незнищенний!
Але продертися крізь морок забуття, тугу пелену часу, мовчання джерел – важко. І тим не менше хотілось, хоча б пунктирно, відтворити життя одного з учасників визвольних змагань початку ХХ століття.
Це вийшло не зразу. Спочатку виникли із забуття вірші. Особливо мені сподобався один з них, під назвою «Вечір». Ось він:
Сонечко спустилось,
Спатоньки лягло.
Ночі млою вкрилось
Поле і село.
Ніч опанувала,
Навколо лягла.
Річка задрімала
На краю села.
Хай не шелехнеться,
Слухає, мовчить.
Як Лісний сміється,
Вовкулак кричить.
Цей вірш дуже сподобався Павлу Тичині, з яким був знайомий Степан Шпотто і з яким зустрічався він на літературних зібраннях того часу.
Дійсно, чудова картина! Мабуть, немає українця, який щось подібне не відчував хоч раз у своєму житті. Ще Гоголь про це написав і зберіг відчуття своєї душі і передав людям. Так і Степан Шпотто зумів у невеличкій формі вірша, всього кілька рядків, передати чудовий український вечір.
Під деякими віршами стояла дата написання – 1921 рік, тобто Степан Шпотто пережив оту страшну воєнну веремію, яка прокотилася Україною у 1917–1920 рр. І, читаючи його вірші, розумієш, на чиєму боці були поетові уподобання.
Незабаром це підтвердилось. Онук Степана Микитовича, Ігор Шпотто, який мешкає у Феодосії (Крим), розповів те, що закарбувалося в його пам`яті.
Степан Шпотто народився у старовинному козацькому селі Шпотівка Конотопського району Сумської області. За часів радянської влади воно носило назву Куйбишеве, але коли Україна стала незалежною, то мешканці села повернули йому старовинну назву. В «Словнику української мови» Бориса Грінченка є таке дієслово «шпотатися», тобто «спіткнутися», «спотикатися». Мабуть, на тій місцині є якась особливість, що заставила людей її зафіксувати у назві, або якісь перші мешканці, за прізвищем Шпоти, дали назву селу.
Як би там не було, а у 1880 році у цьому селі народився Степан Микитович. Зі слів онука Ігоря, він приймав участь в російсько-японській війні. А коли повернувся, працював на залізничній станції начальником телеграфу. Звідси можна зробити висновок, що він мав відповідну освіту і не належав до стану селян. Був одружений. Дружину звали Поліна Іванівна. Дівоче прізвище Устич. Мав шестеро дітей. В`ячеслав – якраз його найменший син.
Після революції, в 1918 році, був прихильником Центральної Ради, обіймав високу посаду у відділі пропаганди. Тобто, був національно свідомою людиною. У відчайдушній і трагедійній боротьбі України за свою незалежність на початку ХХ століття Степан Шпотто має своє, власне місце. У розпал війни у вересні 1919 року він очолював делегацію від Нестора Махна на перемовинах із Степаном Петлюрою. Переговори пройшли успішно, обидві сторони домовилися вести боротьбу з Денікіним, махновці отримували бойове і матеріальне постачання від петлюрівської армії, а також право розташувати своїх поранених у петлюрівських шпиталях.
Чому був надісланий на перемовини саме Шпотто? Про це пише історик, Сергій Семанов, у своїй книзі «Под чёрным знаменем» («Роман-газета», №4, 1993 р., стор.21), посилаючись на розповідь дружини Махна, Галину Кузьменко: «На переговоры с Петлюрой послали Шпоту, нарочно яркого украинца, говорившего литературным украинским языком; договорились о перемирии, дабы не проливать украинской крови, раненых, больных и ослабевших оставили на попечение петлюровцев под их честное слово».
Це ж саме підтверджує і інший дослідник, Вадим Теліцин, у своїй книзі «Нестор Махно» («Олимп», Москва, «Русич», Смоленск, 1998 р., стор.234): «На переговоры с Петлюрой от штаба Махно послали Шпоту, нарочито картинной внешности украинца, к тому же говорившего на чистейшем литературном украинском языке».
Треба відзначити, що петлюрівці стримали своє слово. Є відомості, що вони направили деяку частину поранених на лікування аж у Західну Україну.
В історичній літературі про Нестора Махна згадується ще один Шпота, Хома, селянин з села Новогригорівки Олександрівського повіту, який в адміністрації Махна займав досить високі посади. Але, мабуть, перемовини вів Степан Шпотто, бо правильною літературною мовою могла володіти тільки людина з освітою. А таким був саме Степан Шпотто.
Він разом із своєю сім`єю переніс і голод 1921 року. В нього є вірш «Невеселі пісні», в якому він відобразив цю народну трагедію. Привожу його:
Невеселі пісні мені май навіва,
Про страждання людей моя Муза співа.
Не хотів би я їх – вони дуже сумні,
Та у серці моїм запеклися в крові.
Голод жорсткий, страшний по тих селах стоїть,
У розбиті шибки вітер буйний свистить.
У городі ростуть лопухи, бур`яни,
А у полі лежать без засіва лани.
– Де ж подівсь хлібороб?
– Його голод зкосив!
Не по днях, місяцях він курай один їв.
Ізнеміг в боротьбі, бо без хліба давно.
Коли глянеш в чоло – наче з воску воно.
Все тікати збиравсь в урожайні краї.
Ізнеміг, замер дух – тепер спить у землі.
Його діти малі ще довгенько жили,
Та під тином чужим і вони полягли.
1921 р.
Безумовно, цей вірш належить до тих творів української літератури, які створені кращими письменниками України, такими, як Степан Васильченко, Павло Тичина, Василь Барка, Тодось Осьмачка, які відтворили правдиво життя українського народу, розповіли про трагедію, яка відбулася на наших землях у ті часи, коли не зуміла втриматися і впала українська державність.
Переживши голод, сім`я Шпотто дуже часто змінювала місце проживання, переїжджала з місця на місце. Переховувалася. Воно і не дивно, бо Степан Микитович боявся, що його впізнають і заарештують.
Побоювання мали підстави. Усі члени Центральної Ради, – а це фактично український демократичний парламент, – які потрапили у руки радянської влади, були знищені. Фактично, за життя Сталіна на них було постійне полювання. В умовах більшовизму визначним українським діячам жити не давали. Із тих членів Центральної Ради, що лишилися на території СРСР, – а їх було десь більше як 800, – з усіма розправилися ще до війни. А в 1945 році, коли увірвалися у Європу визволяти людей, то розшукали там ще чотирьох членів Центральної Ради, вивезли у Радянський Союз і замучили у тюрмах. Тому і «літав» з місця на місце Степан Микитович, щоб його оминуло недремне око гепеушника.
Десь у 1928 році він зумів поміняти своє прізвище Шпота на Шпотто з допомогою відомих на той час людей в УРСР – Петровського і Хатаєвича. Можливо, Степан Шпотто десь з ними пересікався на звивистих доріжках революції. Хто зна...
Його найменший син В`ячеслав народився в селі Попівці (тепер Смірнове) Куйбишевського району Запорізької області, а через деякий час їхня сім`я мешкала у селі Покровському Дніпропетровської області, де Степан Микитович працював завгоспом у місцевій школі.
Олександр Солженіцин згадує у своєму відомому «Архіпелазі ГУЛАГ», що збереглися від арешту ті, хто часто змінював місце проживання. Не встигали до них звикнути цербери з НКВС і «вставити» їх в якусь місцеву антирадянську організацію. Бо коли вони так робили, то виявлялося, що людина вже кудись виїхала. а розшукувати її ніхто не збирався. Так тим і закінчувалося.
Під кінець життя занесло Степана Микитовича аж у Івано-Франківськ, де жив його старший син Леонід. Там і помер у 1953 році.
Ще у нього повиходило кілька книжечок для дітей. Але коли саме, невідомо.
Ось, хоч і пунктирно, пройшов перед нами шлях незвичайної особистості, поета і державного діяча, поставленого обставинами у складні умови життя, але попри все він зберіг свою душу у тоталітарній системі, виховав своїх дітей справжніми людьми і запал свого серця передав і нам, наступним поколінням. Вогник його серця палає і для нас, нових поколінь українців.
Коли стаття була вже підготовлена до друку, я знайшов пояснення походження назви села Шпотівка. Його зробив київський вчений, історик К. М. Тищенко.
Виявляється, назва села, як і подібні назви населених пунктів на Україні, – Шпитьки, Шпотине, Шепетівка, Шепетин, Шепіївка, – має походження від слова з алтайських мов шеп – шоп, що означає їсти – харчування. Тобто, це ймовірні місця збору харчів для степових орд часів Аварського й Хазарського каганатів. А це не раніше VІ століття вже нашої ери.
Ось така сива давнина криється під назвою Шпотівка! Ось чому «спотикалися» саме там: у Шпотівці жили прибулі хозари! Все вже минуло, зникло у пелені часу, а назва зберегла нам минуле життя.
Це вірші Степана Шпотто, які встиг запам’ятати та розказати перед смертю його син В’ячеслав:
* * *
Повстане люд проти сваволі.
Повстане люд проти катів!
І кров`ю вмиється їх воля:
Зате не буде ланцюгів!
Зруйнують мури і в`язниці;
Багнет скують на чересло:
І будуть люди вільні птиці,
Замре на світі люте зло.
Скінчиться ніч, бо вже світає,
Ясніє обрій золотий.
Дух волі шириться, співає
Про добробут, про рай земний.
Тоді не буде сліз і крові,
Вшанує правду чоловік.
Але то будуть люди нові,
І зовсім буде новий вік.
1917 р.
НЕБУВАЛЬЩИНА
Цілу нічку лісовий в гаю реготався
Він над ставом на вербі з відьмою гойдався.
Нічка місячна була – там русалки грались.
Між кущами, по траві бігали, ховались.
З очерету водяний ліз на берег річки.
Два чортяки під дубком бились навкулачки.
Вовкулака валував сумно серед ночі,
Сич з Совою кукував, витріщивши очі.
Хто повісивсь, хто втопивсь, всі тепер з`явились
І при місяці вночі як собаки гризлись.
Скарб, захований в землі, свічечкою сяє.
Біля нього, у траві, папороть квітчає.
– Хто це бачив, хто це чув? – запитали діти.
– Вранці я у гаї був, – розказали квіти.
БАЙКА
За городом, де левада,
Котів, собак була нарада.
Сірко безхвостий промовляв,
Він палко, гаряче казав:
– Товариші, коти й собаки,
Вчинімо раду ми без сварки,
Не будем гавкать, ні нявчать.
Давайте разом міркувать,
В голоднім краї як прожить,
Свій рід надалі захистить.
Скажу про себе: я рябий,
Уже на вік не молодий.
Живу на світі восьмий рік,
Хазяїн хвіст мені відсік
За те, що шкоду я робив,
Курчат його з-під квочки з`їв.
І от скарав мене для сміху,
Але забув я швидко лихо.
Я знову крав, де тільки зміг,
Аж поки голод не пресік!
Тепер життя зовсім немає,
Хазяїн сам не доїдає.
Як хижий вовк, за всім зорить.
А це надумав мене вбить,
Собі на їжу поживную.
В таку годиноньку лихую,
Товариші, ми живемо,
Щоденно смерть собі ждемо.
Не встиг Сірко закінчить річ,
Як чорний кіт почав казати,
Що скільки їхнього вже брата
Спекла, зварила хатня піч.
– Колись ловили ми мишей,
Тепер же мусим од людей
Самі ховатися, як лихі.
Візьмуть де в хаті, чи у хижі,
То зараз, кицьки, і снують, –
З живого шкіру обдеруть.
Коли ж терпіть таку неславу,
Рушаймо всі тікать в Полтаву!
Полтава, Київ та Волинь, –
Лови мишей, кому не лінь!
Коти від радості нявчали,
Собаки гавкали, вищали!
А потім вити прийнялись
І всі в Полтаву подались!
1921 р.
* * *
Почув дядько, що в Києві козаки, вкраїнці,
Запряг коні та й поїхав з сином до столиці.
Везе дядько до базару хліб, сало, сметану.
Продам, дума, своїм людям та й на них погляну.
Доїжджає до городу… «Що то за морока?»
Ні одного українця не вбачає око.
Скрізь господа – офіцери, золоті погони.
Генерали походжають – надуті ворони.
«А, може, ще й отамана побачу Петлюру,
Бо я його, грішний, лаяв, звичайно, що здуру».
– Чи це військо українське? – став дядько питати.
– Да, вкраїнське, а что, дядя, везёшь продавати?
– Та продати везу дещо, та аби ж то знати...
Як немає українців, пора повертати.
– Что ты, дядя, схаменися, ми ж за Україну,
Да за нашу Русь святую матушку єдіну.
– Вертай, хлопче, назад коні, це не наші люди.
Продавати на базарі нічого не будем.
* * *
Знахабнів комуніст,
Знахабніла Москва.
І спаде жовклий лист,
Заболить голова.
Та байдуже тобі,
Бо ти звик до ярма.
Тобі краще в ярмі,
Бо кебети нема.
Пам`ять предків своїх
Не скверни, не чіпай,
Прадід в бою поліг,
Прославляючи Край.
Землю кров`ю полив:
Так він стверджував Честь,
Ти не викинеш слів,
Що в піснях його єсть.
1921 р.
