Світ американської літератури

Всі ми, представники нині вимираючого племені поцінювачив друкованого слова, виросли на найбільш доступній тоді російській літературі.

І зараз, живучі в світі, де немає книжкових магазинів, бібліотек, газет та журналів, а є інтернет, обмежений кількома сайтами, я звернувся до власної бібліотеки. Знайшлося щось своєчасно не прочитане, з’явилося бажання щось перечитати, переосмислити. І тут я відкрив, точніше зрозумів, місце і значення американської літератури.

Справді, яких авторів ми узнали по прізвищу першими? Олександр Бєляєв та Фенімор Купер. До Купера ми зверталися в дитинстві, в юності, в зрілому віці, та іноді й зараз перечитуємо, відпочиваючі душею та полинувши в світ пригод та згадок про дитячі переживання. Ф. Купера з задоволенням читають і перечитують діти та онуки. Це відпочинок і наснага. (Дивіться нарис «Американская троица».)

Наступним, мабуть, варто назвати Марка Твена. Хто в дитинстві читав, і не раз, «Пригоди Тома Сойєра»? Дещо пізніше відкрили дотепні й веслі розповіді О. Генрі, написані переважно в тюрмі. Цікавий у будь-якому віці Джек Лондон. Далі прийшов монументальний і всеохоплюючий Теодор Драйзер та інші письменники-реалісти. Список великий, і ми багатьох згадаємо.

В міру того як я опрацьовував матеріал, вимальовувався цей твір-розвідка, твір-роздум в вигляді мого улюбленого стилю – коротких есеїв, до того ж двомовних. Не намагаюся перекладати цитати.

Що ж нас приваблює в американській літературі?

– Легкість, виразність і доступність викладення.

– Цікаве насичене пригодами й подіями життя.

– Відсутність моралізаторства та довгих відступів.

– Оптимізм, життєрадісність, активна життєва позиція і, зазвичай, щасливий кінець.

Цей стиль продиктований умовами існування американської літератури, вільної від цензури, від ідеології, майже байдужої до літературних критиків – тобто повної ідеологічної свободи, але залежної не стільки від редакторів, скільки від читачів. Книга повинна подобатися пересічному масовому читачеві, вона повинна користуватися читацьким запитом, бути купівельноздатною. Це добре відчували і з цим були змушені миритися практично всі творці американської літератури. Це сприяло розвитку легких жанрів і гальмувало писання довгих романів.

Американці могли писати абсолютно вільно. Вони висміювали англійських письменників, які сильно залежали від критиків. Що вже говорити про Росію, де була цензура, жорстка критика і обов’язкова приналежність до якогось угрупування, зазвичай навколо якогось часопису з жорсткими ідеологічними вимогами. Американці залежали лише від грошей читача.

Що вже говорити про радянські часи, коли письменник просто повинен був ілюструвати своїми творами рішення чергового історичного Пленуму ЦК, до того ж виключно в стилі соцреалізму, який дуже нагадував сюрреалізм. Але парадокс був у тому, що попри все, особливо в період чергової короткочасної відлиги, виходили окремі значні твори. Багато талановитих майстрів пера змушені були писати «в стіл», навіть не намагаючись при житті надрукувати написане. Виникло дисиденство як форма протесту й спроба самореалізації. Дехто досконало оволодів мистецтвом балансування на межі.

Обов’язок славити вождів і партію та розповідати про грандіозні просто неймовірні успіхи створили унікальну можливість для літераторів: їх з’явилися десятки тисяч. Спілка письменників перетворилася та й зараз залишається замкнутою сектою, яка старанно слідкує, щоб у її ряди не проникли справді яскраві й талановиті конкуренти.

В той же час все більшої популярності набирав феномен авторської та самодільної пісні, яскравим прикладом стали імена Висоцького, Окуджави, Візбора, Галича. Живе життя руйнувало всілякі застиглі догми і врешті рвонуло замкнутий перегрітий котел під назвою СРСР.

Ми захоплюємося творчістю Достоєвського, Чехова. Та навряд чи можуть нам служити зразком і викликати захоплення їхні герої – невдахи, повії, злодії та безплідні мрійники, нездатні до продуктивної праці і хай не героїчних, а просто вчинків, хоч якихось дій. Такі ж герої Шукшина – злодії, які чи відсиділи, чи збираються сісти.

Американці, особливо Е. Хемінгуей, захоплювалися російською літературою, золотою епохою російських романів та повістей, починаючи з Гоголя, творчістю Л.Толстого, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва й закінчуючи А. Чеховим – майстром коротких оповідань.

Одна з основних тем американських письменників – це похід за землею і волею. Їхня література проникнута духом нескорений і неупокорених, першовідкривачів-піонерів.

А що у нас? Лише Г. П. Данилевський «Беглые в Новороссии», «Воля» й не опублікований навіть в горбачовські часи «Новые места», де показане благополучне життя хуторян, які створили його на голому місці своєю працьовитістю та розумом.

Кілька слів про Едгара Аллана По (1809–1849, 40 р.), який народився в один рік з М. Гоголем. У нього розвинена поетична фантазія та хворобливий болісний характер. Написав він відносно небагато, але його твори живуть у пам’яті поколінь читачів як сліпучий образний і чуттєвий спалах. Він став батьком інтелектуального детективу і наукової фантастики, серйозної і сатиричної водночас. Його лірична поезія оспівує трагічне кохання, горді героїчні характери. В ній відтворюються найтонші порухи людського почуття і думки. Прегарні картини природи, екзотичні краї. Вона сповнена рівною мірою як таємниць, загадкового, невловимого, недомовленого, так і музики, барв, світла. В його творах багато загадкового, дивного, незвичного.

Індійська тематика.

Д. Ф. Купер написав, мабуть, найбільш популярну пенталогію про індіанців, головний герой якої – Натанієль Бумпо, або «Шкіряна панчоха», прообразом якого послужив мисливець та друг індіанців Данієль Буно. Теми індіанців є також в його творах «Чортів палець» (1845), «Землемір» (1845), «Червоношкірі» (1846) та «Родинній хроніці Літтлпейджа». Хоча він був не перший.

Американський капітан Джон Сміт у 1624 р. видає «Загальну історію Вірджинії та Нової Англії», де описує життя та побут індіанців.

У всесвітньо відомому романі Данієля Дефо (1661–1731) «Робінзон Крузо» показаний індіанець П’ятниця.

Француз Франсуа-Рене Шатобріан (1768-1848) побував в Америці. Він написав романтичні поеми в прозі – «Атал» (1801), «Рене» (1802) та повість «Натчези», де описує індіанців.

В творах Вашінгтона Ірвінга (1783–1859) «Історія Нью-Йорка» (1809), «Асторія» (1836) теж згадуються індіанці.

Поет-романтик Уолт Уїтмен (1813–1892) вважається одним із творців оригінальної національно літератури США. Його вірш «Оцеола» присвячен індіанцям.

Майн Рід (1818–1883) народився в Ірландії в сім’ї священика. В 1840 р. вирушив до Америки, приймав участь у війні з Мексикою. У вересні 1847 року під час штурму Мехіко був тяжко поранений.

Пройшов школу впертої боротьби за достойне існування. Своє багате на враження життя і світ поетичної мрії він виразив у книгах, де події часто відбуваються в Америці.

Мріяв брати участь у визвольній боротьбі народів Європи 1848 року, придушеній Російською та Австрійською імперіями та Пруссією. З 1850 року оселився в Англії, здружився з вождем угорської революції Лайошем Кошутом. З 1867 по 1870 знову живе в США, які ідеалізував, але не знайшов там те, про що мріяв. І все ж своїми творами здобув найбільшу перемогу – перемогу над часом.

У його пригодницьких творах «Мисливець за скальпами», «Білий вождь», «Квартеронка». «Оцеола – вождь семінолів» та «Вершник без голови» події відбуваються в Америці, серед індіанців. В його оповідях – події, а не розжовані почуття персонажів, пошук вільного життя й засобів до існування, симпатії і повага до людей-борців.

Марк Твен (1835–1910, 75 р.) став популярним далеко за межами своєї батьківщини ще за життя. У його оповіданнях та повістях приваблює захоплюючий сюжет, він приносить веселощі і радість, безжурний сміх. В той же час у нього є твори з гострим критичним і сатиричним настроєм.

Його справжнє ім’я Семюель Ленгхорн Клеменс. Народився на півдні Сполучених Штатів. Майже з дитинства пізнав тяжку працю. Герої його ранніх творів – невдахи, хвальки, базіки і зухвальці, але не скиглії та страдники. Його оповідання, сповнені гумору, рясніли перебільшеннями та гротескними ситуаціями. Крім добре відомих художніх творів, він автор подорожніх нотаток.

Як це часто буває, чим гірше життя в автора, тим веселіші його твори. І навпаки, коли прийшла слава й заможність, автор викриває вади суспільства. В останні роки він працює в гостросатиричному напрямі, ці твори переважно були надруковані вже після смерті автора.

Джейм Віллард Шульц (1859–1907, 88 р.). Народився й жив у американській глибинці. В його творах історія життя, а особливо становлення особистості, виховання і становлення людини. Його образи збірні, але достовірні. Його щиро захоплювали бродячі душі, характери неспокійні й далекі від примх цивілізації. Він показав, за словами М. Горького, «творчу силу волі».

Усі його твори пройняті незвичною теплотою і симпатією до корінних жителів Америки, з якими він пов’язав свою долю ще 17-річним юнаком. Він одружився з індіанкою Нетакі й виростив з нею сина Самотнього Вовка, який став видатним скульптором.

І знову виникає питання. Чи були росіянини, які б ставилися до туземців з захопленням, жили би з ними і описали їхнє життя?

Знаю лише про Володимира Клавдієвича Арсеньєва (1872–1930), завтравленого радянською владою і довго замовчуваного, з його любов’ю до природи та людей Далекого Сходу. Крім всесвітньо відомого «Дерсу Узала», він написав «Сквозь тайгу», «В горах Сихотэ Алиня». Він вивчав історію, життя та побут народів Далекого Сходу, в першу чергу удегеїв. Його майже закінчена двохтомна монографія на цю тему безслідно зникла в бездонних надрах НКВД.

Джек Лондон (1876–1916, 40 р.) – людина, яка зробила себе сама. З самого дитинства йому довелося тяжко працювати. Життєва школа, в якій йому довелося навчатися, була неймовірно важкою, але в ній він набув знань, що без них, навіть при всій своїй фантазії і працьовитості, при всій своїй обдарованості, він би не став письменником, якого читають і люблять читачі у всіх країнах світу. Джек Лондон створив літературні образи, яким надав багато особистого – своєї щедрої душі, власного досвіду й прекрасної мрії про Людину, гідну зватися цим високим ім’ям.

Його головна тема – утвердження кращих людських рис у боротьбі проти несприятливих умов існування, природних катаклізмів, найтяжчих випробувань, які випадають на долю першопрохідців на морі й суходолі. Його стиль – лаконічний, мускулястий, сповнений руху і напруження. Він багато пише про тубільне населення Канади та Аляски, а також південних морів. Багато писав про тварин, наділяючи їх майже людськими якостями, згадайте хоча б «Біле ікло». В своєму, багато в чому біографічному, романі «Мартин Іден» він передбачив свій трагічний кінець. Герой і боєць виявляється безпомічним перед дрібними й повсякденними побутовими труднощами.

В чомусь подібна доля іншого американського класика Хемінгуея.

Індіанець і канадський письменник Сіра Сова (Веша Кусинезін, 1888–1938, 50 р.) автор книги «Саджо та її бобри». Про нього чудово написав М. Пришвін у своїй книзі «Королева бобрів».

Польський письменник, індіанець за походженням, Сат Ок, в своїх книгах описує життя корінних американців.

Його маму польську революціонерку Станіславу Опольську-Суплетович за участь у революції 1905 року засудили до багаторічного заслання до Східного Сибіру. Звідки вона спочатку з групою товаришів тікає через Чукотку аж на Аляску, де вона врешті залишається одна. Там її, за легендою, виснажену підібрали на снігу індіанці з племені шауні-шеванези. Назвали Та-ва – Біла Хмарка. Згодом вона стала дружиною вождя Лео-карко-оно-ма – Високого Орла. Вона народила двох хлопчиків і дівчинку. Молодший з хлопців Сат-Ок – Біле Перо врешті стає письменником.

Його мама в 1936 р. врятувала від розлюченого ведмедя двох білих людей, один з яких виявився поляком. Врешті Сат Ок з мамою потрапляють до Польщі. Там їм, особливо підлітку, було некомфортно. Вони вирішили повернутися до Америки, але перешкодила війна.

За участь у русі опору Сат Ока заарештовує гестапо. Потім він вступає до Війська польського, стає військовим моряком, а з 1950-го року моряком в торговому флоті.

В 1957 р. він видає свою першу книжку «Оповідь про індіанців», потім «Земля Солоних скель», «Таємничі сліди» та збірку індіанських легенд «Білий мустанг».

Лізелотта Вельскопф-Генріх народилася в Мюнхені в 1901 році. З 1960 професор стародавньої історії в університеті ім. Гумбольта, НДР. Найбільш відомий її пригодницько-історичний роман «Сини Великої Ведмедиці», де описані події 1878 року.

Айзек Азімов (Озімов) народився в 1920 році в білоруському містечку Петровичі під Смоленськом. В 1923 році сім’я емігрувала до США. Помер у 1992 році.

Знаний він не тільки як видатний фантаст, але й автор наукових та науково-популярних нарисів, де багато роздумів про природу життя, розвиток Всесвіту. Видатний учений. Має 14 почесних наукових ступенів провідних університетів світу. Для нього характерні величезна працьовитість і глибокі знанні. Він же попереджує про небезпеку «чистої науки» в романі-попередженні «Кінець Вічності» (1955).