Старе й мале

Людмилі

А десь так високо-високо,

Про щось правічне і своє,

Туди, куди нас манить око,

Там Вінграновський виграє.

Він у надхмарній височині

Співає стиха про своє.

І пісня та, і та вершина

Мене до Господа веде…

До Господа чи до господи,

Де ми співаємо пісень,

І де руденький котик ходить,

І лапкою лоскоче День.

І День той сонечком-клубочком

Від котика під стріху – шасть.

Скрутився кіт, примружив очки,

А стріха – полум’ям взялась.

Та чорний котик Нічку котить,

Сховать зорю, що зайнялась.

Така у них, котів, турбота –

Ганяти Сонце, наче м’яч…

І вже додомоньку, додому,

До хати рідної веде,

Там, де загата і солома,

Де дід гомонить про старе.

Таке старе, що дід від діда,

Колись наслухався малим.

А те старе у душу ввійде

І в груди – каменем рудим.

А все нове – убік відійде,

І стане куцим і малим.

І так весной запахло тою,

Що вже неначе й не було,

І знову з тою я постою,

Чиє й імення загуло,

Із дитинчачою любов’ю,

Що снігом сірим замело…

Дід з Талалаєм талалають

Про призабуте і своє,

Про те старе, що не вмирає, –

А просто вічністю стає.

І ви, забувши про комп’ютер,

Про телевізор, Інтернет,

Всі справи кинувши до купи

Старих, нечитаних газет,

Розповідаєте онукам

Свій і дідівський вінегрет.

І, відчинивши оченята,

Піднявши вуха догори,

Уважно слухають внучата,

Що дід гомонить їм старий.

 1.03.12