Містика Лисої Гори

Мандрівка до Києва почалася 13 червня, прибув у місто 14 в понеділок, повертався в ніч з четверга на п’ятницю. Це була кошмарна ніч зі всілякою чортівнею!

Майже скрізь є Лисі Гори. У нас в трикутнику між Новою Олександрівкою, станцією та Верхніми Сірогозами, неподалік від кургану Сююрю Гоз (гостре око), він же Козел, є своя Лисівка. Найбільш відома Лиса Гора Запорожжя знаходиться в місці впадіння Карачокраку (Чорного джерела) в Дніпро, поблизу Василівки.

Та найголовніша, найвідоміша, найзнаменитіша Лиса Гора – в Києві. За легендою Землю обвиває Змій – хранитель вічності й безперервності, своєрідна стрічка Мебіуса. А те місце, де він тримає в зубах власний хвіст, це і ї київська Лиса Гора.

Гора згадується в багатьох художніх творах. Попередник М. Гоголя М. Загоскін згадує її в повісті «Аскольдова могила». О. Сомов писав повісті з українського побуту, особливо цікавимі є «Киевские ведьмы», де події відбуваються на Лисій Горі. Наш сучасник С. Головачов присвятив їй роман з назвою «Лиса Гора» (2012).

Отож, своє знайомство з Києвом ми разом з онукою почали з Лисої Гори. Здається, що може бути простіше. Виходимо на станції метро Видобучі – і ось вона. Люди показують на вершину, яку добре видно. А ось як туди пройти, ніхто не знає чи не каже.

Справа в тому, що Київ, як і деякі інші пострадянські мегаполіси, пішов на поводу у механізмів – автомобілів, геть забувши про людей. Між метро, а тут же поруч приміські автостанція та вокзал, – велетенська багатоярусна автомобільна розвилка, де немає нічого схожого на пішохідний перехід. Більш того, багато вулиць Києва перетворено на швидкісні автомагістралі з рідкими підземними переходами.

Блукаємо, маємося, мотаємося, але безрезультатно. Врешті звертаємося до молодого чоловіка, який прибирає сміттєві баки. І отримуємо вичерпну відповідь. Він показує дірку в загорожі, через яку треба протиснутися, а далі йти по не дуже примітній доріжці вздовж залізниці, пройти місточок через річечку Либідь, потім повернути й рухатися вгору.

Сам Київ подібний до древнього дракона – він звивистий, горбистий та горбатий, а підніжжя вкрите ярами. Завдяки цьому він уперто зберігає свою неповторність та чарівність і залишається достатньо зеленим. Такі ж і київські гори – вони розгалужені. На тій же Лисій Горі є Відьмин та Русалчин яри, Мертвецький гай, які ділять гору на кілька частин. Щоб роздивитися їх усіх, треба мати досвідченого екскурсовода. Ми ж рухалися самотужки. Вся Лиса Гора покрита численними й ніколи нікому не потрібними бастіонами, равелінами, пеналами, лопатями й ретраншементами. Земляні вали прорізані потернами. Горе-полководців з часів Миколи Першого й до Йосипа Останнього щось манило на Лису Гору, яка не мала жодного стратегічного значення. Але диктатори завжди більше всього боялися власного народу. Лише в 1970-ті роки вояки врешті розсталися з цією Горою. Ми по ній поблукали, побачили знаменитий дуб Тотлебена та деякі сакральні місця нинішніх неоязичників та толкіністів.

Саме є привід згадати й Замкову гору, відвідини якої теж мали свою містичну сторону. Та про це трохи далі. Колись вона носила назву Хоревиці. Це одне з найбільш містичних та загадкових місць Києва.

В литовські часи там було побудовано замок, біля якого відбувалися такі модні в ті часи видовища, як публічні страти. Замок було двічі спален: спочатку кримськими татарами, а потім запорожцями. Наприкінці 17 століття тут було побудовано жіночій монастир, який теж згорів під час великої пожежі на Подолі в 1811 році, забравши з собою життя сорока чорниць, які намагалися врятувати ікони. Після цього на горі нічого вже не будували, потім її передали під кладовище Флорівському жіночому монастирю.

Відома ця гора й тим, що на ній двічі зупинявся Богдан Хмельницький й збирав на наради своїх полководців.

Це місце теж приваблює любителів всього незвичайного. А ось будувати тут не наважуються навіть останні пройдисвіти з нинішніх скоробагатьків.

Після Лисої Гори почалися наші блукання навколо загородженого Центрального ботанічного саду, до якого я вже потрапив сам, відвідавши також Видобуцький монастир та ще кілька храмів. Поблизу монастиря під могутнім дубом невеличкий отвір. Якщо туди заглянути, можна побачити щось подібне до келії, обвішаної іконами. Бажання заповзти туди не виникло. Сам парк дуже цікавий, як і Тимірязівська вулиця, що веде до нього, з посольствами та садибами. В парку заплутана система стежок та алей, так що дорогу до монастиря, а їх там кілька, мені кожен раз показували іншу. Врешті я його видибав. На цьому закінчився мій перший день з відмацько-сатанинським Києвом. А почався він з того, що в метро, як і попереджали, в мене вкрали гаманець.